Як ми горду Парашку підкорили
Більш спонтанного сходження на гору наші кросівки ще не переживали… Адже ми частенько планували маршрути, збирали в людей відгуки, хто де був, що бачив, гуглили то все, складали менюшку, купували продукти заздалегідь і все таке…
А все почалось з вечора п’ятниці… Тихий теплий літній вечір, але важкої і замученої п’ятниці, коли ми, парочка людей, зібрались, щоб поділитись враженнями від тижня, що минув. Хтось стурбовано розказував про халепи на роботі, а хтось ділився емоціями від перших побачень… Але під кінець вечора нас об’єднала одна спільна думка – треба провести ці вихідні якось особливо. Якось так, щоб відпочити душею, якось так, щоб звільнити клубок зайвих думок, якось так, щоб набратись енергії і позитиву…
Наш колєжка Рома почав розказувати про гору, де він колись побував, і вона зовсім недалеко, і що там, зі Львова до Сколе як рукою подати… І звідки в нього взялись ті спогади ніхто не знав, але ідейку ми підхопили, і давні згадки про гори нас поманили…
Тому вже за 3–4 години мали зустрітись, та о 7 ранку повинні були б відправитись в Сколе…
А що може бути кращого, ніж поїздка в гори поїздом, спочатку біжиш за білетом, потім забігаєш в поїзд, знаходиш вільну лавочку і досипляєш на рюкзаку, якщо звичайно твоїм друзям не захочеться пореготати з дурниць або подражнити тебе… І так би все і сталось, якби декому не так солодко спалось… Як розумієте, прийшлось їхати на авто , бо до відправки потяга не всі встигли появитись на пероні…
На під’їзді до Сколе, по об’їзній дорозі, зліва є автозаправка, а справа магазинчик з якою хоч смакотою, і якби ми тільки знали, що попереду 20 км непростого шляху, то закупили б мабуть половину того магазину, щоб підкріпитись по дорозі…
Праворуч за магазином, метрів так за двісті, є невеличкий поворот, з якого і почався наш схід на славнозвісну гору Парашка… То її так в народі називають, і це ім’я є популярне, хоча особисто мені Параска більше до вподоби, то як ім’я дівчини, української дівчини, гордої і непокірної…
Наше сходження тривало добрячих 4 години. І перерви в нас були, і маленькі , і великі, але все рівно дорога видавалась важкою, а ще здавалось, ніби ми йдемо не знати куди і наш прекрасний гід Рома якось дуже таємничо посміхався…
Найкраще це те, що щастило з погодою… Коли проходили одну невелику гірку, за нею йшла наступна… І так ми помалу рухались по хребту у Сколівських бескидах. Місцями було дуже тепло – то зігрівались, а місцями вітер продував нас наскрізь і так хотілось теплішого светрика або пару сухеньких футболок… По дорозі оглядали мальовничі краєвиди, були і пологі, і круті підйоми, куштували чорницю, зустріли і збирачів ягід (чорниці й брусниці)… Було кілька точок, коли думали ну от, і все , отут, ми напевно прийшли, але Рома був невблаганний – нам лишалось ще чуть, і ще чуть…
Але коли за пару сотень метрів перед нами постав Хрест на горі, тоді й зрозуміли, що прийшли до нашої цілі… ми підкорили ту горду Парашку, висотою 1268 м, зовсім не здались, і ні краплинки не пошкодували, що сюди добрались… На горі відпочивали, злегка пообідали, і наші невеличкі канапки були найсмачнішими, а пару ковтків води найсолодшими…
Зауважте, якщо теж приїдете туди, є одна цікава мить – коли стоячи під Хрестом, задивитися в небо, то побачите не хмари, що пливуть над вами, а швидше металевий Хрест, який плавно рухається і коливається у незворушних хмарах…
Ми не дозволили собі в той день відпочивати вдома. Ми заставили розум звільнитись від порожніх негативних думок, ми дали своїй душі ковток чистого карпатського повітря, ковток сили і енергії, яку давно шукали…
Автор фото і відео – Попович Юрій; автор тексту – Мастикаш Ірина. Команда «Аматори» (amatory.com.ua).
