Українська Венеція: бабайки, єрики і каюки містечка Вилкове
«Як би мені зараз хотілося у Вилковому раптом опинитися! Там – канали, там – гондоли, гондольєри» – співав Окуджава через багато років після подорожі у це містечко. Послухали ми пісню, почитали про унікальне Вилкове і теж вирішили поїхати.
Із реальності у казку потрапили
Від автостанції біля одеського Привозу до містечка на півдні Одеської області з трохи кумедною назвою Вилкове – приблизно 230 км. Виїхали ми о 6:25 і близько 10 ранку приїхали у казку. Якщо необізнаній людині розповісти, що у місті замість вулиць і доріг – канали, замість тротуарів – підняті над водою доріжки шириною в дві дошки, а замість трамваїв – човни, на яких жителі міста плавають, відштовхуючись чотириметровим веслом від дна, то людина вирішить, що їй якісь казки розповідають. Так воно і є, у містечку потрапляєш у казку в реальному часі. Так, це місто на воді вже кілька століть «пливе» і «випливає». Відразу чомусь згадалось Квіткове місто на березі річки Огіркової з «Пригод Незнайка» Носова. Хоча там і не було міста на воді.
Про бабайки
Перший же дідуган, якого ми зустріли, швидко зрозумів, що ми туристи і став вести просвітницьку роботу що до термінології. Як у кожній казці, тут свої назви. Вузькі канали – це єрики, дерев'яні доріжки – кладки, довгі човни – каюки, а весла – бабайки. А потім було плавання у човні в оточенні острівців суші, невеличких будиночків і городів. Для любителів природи, тиші, затишку неспішного провінційного життя враження абсолютно казкові. Навіть Вилківський очерет казковий, особливо для експорту. У Європі з нього дахи роблять. Екологічно чисті.
Кажуть, вміло пересуваються на човнах не тільки чоловіки, але навіть старенькі бабусі. Ми такого не бачили, але віримо, тому що у такому казковому місті і не таке можливо. П'яних теж не довелося побачити, але місцеві розповідають, що вони дуже дисципліновані – хитаються не вліво-вправо, а чітко назад-вперед, щоб не впасти з вузької кладки у воду.
Рукотворні острови
У незвичайному місті незвично все – і історія, і географія, і біологія, і люди. Поселення на місці нинішнього Вилкового заснували у середині 17 століття старообрядці, які втекли з Росії від церковної реформи Никона. Вони шукали безлюдну територію, де їм не будуть нав'язувати чужі порядки. І знайшли її тут, у гирлі Дунаю. Земля належала Османській імперії, яка зустріла їх лояльно. Жити на території, зануреній у воду, було неможливо. Але прийшли були люди незламної волі і стали створювати свою землю з боліт, з мулу. Так з'явилися рукотворні острови і канали. А ім'я у Вилкового географічне: Дунай у цій місцевості розділяється на кілька рукавів, схожих на «вила».
Сьогодні близько 70% Вилківського населення – старовіри, які зуміли протягом століть зберегти свій самобутній спосіб життя. І деякі слова у їх російській точно не з нинішнього часу. А от довгі бороди і традиційний одяг зустрічаються все рідше. У місті можна відвідати два старообрядницьких храми: Святонікольську церкву і храм Богородиці. Є й пам'ятник старообрядцеві, що зумів обжити суворий край. Поставлений він був до приїзду тодішнього президента Леоніда Кучми. Деякі кажуть, якщо збрити старовірові бороду – вилитий Кучма. Мовляв, скульптори з гумористичної Одеси постаралися. Ми, правда, особливої схожості не помітили. А ви?
Місцева легенда стверджує, що вилківчани вміють ходити по морю, як по суші. Не знаємо, чи це так, але рибалок ми зустрічали повсюдно, рибалка – головне ремесло вилківчан. Місця тут, як на підбір – Дунай, Чорне море, озера. Рибу їдять тут кожен день, про рибну кухню книжки пишуть, а про уху легенди складають. В особливій пошані – дунайський оселедець. Він навіть у літературу проник. І у Буніна про нього знайдемо, і у Бабеля. У Вилковому цій чудесній рибі навіть пам'ятник встановили.
А на ринку нам запропонували фруктову пам'ятку – тут вирощують виноград «Новак». Продавщиця апетитно розповідала, що жоден виноград у світі не має настільки ніжного смаку. А хто його не спробує – з міста не випускають. Довелося спробувати і не пошкодували, щось у ньому є особливе! Все-таки з казкового міста, ніде більше виноград не росте на воді і мулі.
Про визначні пам'ятки Вилкового
У виставкових залах Історико-краєзнавчого музею знайшли історичні артефакти та картини з чарівними вилківськими пейзажами. А по сусідству з Вилковим – Дунайський заповідник – острови, птахи і тварини з Червоної книги, візит на «Нульовий кілометр», де Дунай впадає у Чорне море, перспектива обнулити гріхи і приписати ще один нуль до зарплати. Приїжджайте – дізнаєтеся.
В Україні є безліч чудових місць, про які знаємо мало або нічого. Так вийшло, що і ми спочатку побували у Венеції і тільки потім в її українському родичеві. Вилкове часто називають «українською Венецією». Не всім порівняння подобається. Мовляв, нічого спільного з прекрасними палацами Венеції не знайшли. Палаців дійсно немає, але і у далекій Італії, і у десятитисячному українському містечку можна побачити казку, народжену природою і людиною. В італійській і українській казці є свої особливості, але обидві вони добрі і красиві.
Питання – відповідь
- Як потрапити у казку? – Автобусом з Одеси, Києва, Херсона.
- Чи легко у казці орієнтуватися? – Містечко невелике, заблукати важко, а навколо в основному привітні люди.
- Де у казці зупинитися? – Ми зняли кімнату на добу, домовившись з першою ж зустрічною у містечку бабусею. Ще є готель біля автостанції. Називається він, звісно, «Венеція» – треба ж рекламувати «бідних» родичів.
