Музей «Машини часу»: ретро-мандрівка

13094

Ми заходимо в симпатичний автобус, і виявляється, що всередині пахне фарбою, лаком і… довгою життєвою історією: вперше він відчув приємну шорсткість асфальту під колесами ще у 1954 році. Звісно, роки не пощадили представника транспорту, він був відреставрований і зараз цілком придатний для перевезення пасажирів.

Кондиціонером служать ті вікна, які відчиняються; терморегуляторами виступають ті вікна, які не відчиняються. Є компостер і система оповіщення оточення (у вигляді гучного клаксона) про наближення транспорту. А ще гальма, які, як нас поспішив заспокоїти водій Михайло, відмовляли всього кілька разів. Насправді водій – засновник музею, у який ми їдемо, але не стану ж я вам розповідати відразу всі секрети. Так от: гальма автобуса за його життя відмовляли всього кілька разів і то через вредний характер. Буває, знаєте...

Музей ретро-автомобілів під назвою «Машини часу» виявився великим і просторим приміщенням. Заходиш і... знову потрапляєш на вулицю, але вже не звичайну, а з минулого.

Тут є сувенірна лавка, кафе і, звичайно ж, автомобілі. Багато машин, які дійсно переносять нас в інший час і показують, якими були раніше засоби пересування. Розкішними? Так. Дивними? Трохи. Незвичайними? Безумовно.

Біля кожного автомобіля є табличка з інформацією, але розібратися все одно непросто, тому допомогою екскурсовода ми скористалися із задоволенням. Сергій Адольфович не тільки знає історію машин і як вони використовувалися раніше, але і напам'ять називає всі характеристики.

Починається цікава екскурсія з експоната, що дійсно вражає: під нашими ногами скло, а там... мотоцикл! Виявилося, що у процесі будівництва та ремонту довелося розкопати невеликий котлован, і мотоцикл знайшли у підвалі. Він залишився на своєму місці, нішу облагородили, накрили, і таким чином мотоцикл тепер отримав друге життя: став музейним жителем.

Також ми побачили Volkswagen Жук, електромобіль, відомі «Волгу» і «Чайку», єдиний в Україні автомобіль «Ллойд-Арабелла» і не тільки. У кожної машини є історія, іноді настільки дивовижна, що дивишся на залізну відполіровану мордочку і навіть у фарах ніби читається життєвий досвід і мудрість.

У відблисках фар «Москвича-412» світиться гордість і героїзм, адже цей автомобіль – учасник ралі Лондон – Мехіко 1970 року. Маршрут був дуже складний – 26 тисяч кілометрів, фінішувало лише 23 автомобілі з 96, які стартували. «Москвич» посів третє місце після заводських команд фірм Ford і British Leyland. «Бюджет Ford становив близько мільйона доларів США, а бюджет команди СРСР всього сорок тисяч доларів», – уточнює Сергій Адольфович.

Не буду розкривати всі козирі – у музеї дійсно є на що подивитися. А після вражень відновити запаси енергії можна в кафе, яке пропонує повноцінний і дуже смачний обід. Елементи інтер'єру – з родзинкою і настроєм минулої епохи: старі книги, ігри, друкарська машинка, радянські монети і килими на стіні, куди ж без них. Не обійшлося без сюрпризів. Біля входу стоїть єдиний в Україні автомат-програвач вінілових платівок під назвою «JukeBox. Чаруюче видовище – дивитися, як плавно опускається платівка з обраною піснею і починає звучати голос з приємним, характерним тріском, як в дитинстві.

Взагалі в музеї все дихає меланхолією, спокоєм і, безумовно, любов'ю. І до техніки, і до минулого, і до своєї справи.

Це простежується метаморфозою будівлі: з фотографій на стенді на нас дивилося зруйноване приміщення трирічної давності, а перебували ми в охайному і світлому залі музею. Машини, напевно, протирають від пилу кожен день, тому що кожна блищить і сяє від чистоти і свіжої фарби, все відреставровано і для кожної знайшовся свій почесний куточок. Персонал люб'язний – так ставитися до своєї роботи і людей можна тільки в тому випадку, коли знаходишся на своєму місці.

Я дивлюся на Михайла Пруднікова – колекціонера і засновника музею «Машини часу» і бачу, як світяться його очі, коли він розповідає нам про свої автомобілі. Він найкращий екскурсовод, реставратор, керуючий і водій. А як інакше? Неможливо по-іншому, коли ти чимось дійсно захоплений.

Ми знову сідаємо в пузатий автобус. «Тримайтеся міцніше, зараз буде швидкість 5 км/год!» – голосно говорить Михайло і тисне на кнопку, розлякуючи гудком голубів біля дороги. Чомусь зараз на цей автобус дивишся зовсім по-іншому: дбайливіше тримаєшся за ручки і охайно виходиш з нього. Коли знаєш, скільки історій пов'язано з цими механізмами, хочеться їх зберігати так само, як це роблять тут, у музеї. Хоча куди вже дбайливіше.