Весна в Поліському заповіднику: прогулянка слідами диких звірів
Коли я читала про українську тайгу – Поліський заповідник – в уяві малювалися дрімучі ліси, небезпечні трясовини, хатинка на курячих ніжках... загалом, зустрічати мене мав би чи не царевич верхи на сірому вовкові. І все думалося, що ця Селезівка, центр заповідника, у чорта на куличках. І дістатися туди ну просто нереально... А виявилося, що дорога – нескладна, весняний ліс – світлий і прозорий, а страшні драговини потрібно ще пошукати.
Селезівка, що на півночі Житомирської області, – невелике і древнє село поблизу Білорусі. Саме воно стало центром Поліського заповідника, який тягнеться на багато кілометрів. Від найближчого райцентру автобусом до нього трястися 2 години. Транспорт раз на день, з мобільним зв'язком – проблеми. Загалом, що ще потрібно, щоб відпочити від мегаполісу?
Першим нас зустрів водяний млин. Правда, зараз він не працює.
Вхід у заповідник. Поруч починаються дві стежки – екологічна й краєзнавча. Подужати їх може кожен турист.
Трохи віддалік доживає свої дні покинута радянська заправка. Рідкісне видовище.
Головна дорога заповідника. Йти нею хвилин 40, закінчується вона біля каналів, які облюбували бобри.
Я очікувала побачити багатовіковий і похмурий ліс, але він був по-весняному світлий. Птахи чудово співали, височенні сосни про щось шепотілися під куполом неба, а берізки весело тріпотіли молоденькими листочками. Дерева, акуратно висаджені в ряд, видали рукотворне походження цього лісу: у минулому його нещадно рубали.
Що сказати, ні царевичі, ні вовки, ні лісовики на моєму шляху так і не зустрілися. Як і звірі. За два дні запримітила тільки черепашку, парочку вужів і білку. У лісових годівниць теж нікого.
Але варто подивитися під ноги – і розумієш: життя тут кипить! Відбитки лап і копит добре видно на місцевих стежках. Здається, ось тут нещодавно промайнула косуля, а ось цей солідний слід ну точно залишився від лося! Так що варто зупинитися і гарненько запам'ятати, кому який слід належить.
Цікавіше всього по слідах тварин ходити з досвідченим слідопитом. Директор заповідника Сергій Жила, який часто проводить екскурсії для туристів, читає по слідах, наче перед ним розкрита книга. «Ось це вовк біг, – вказує він на відбиток лапи на стежці. – Гнався за козулею. А вона, видно, була втомлена». Трохи віддалік знаходить залишки хутра – тут вовк влаштував трапезу з бобра.
До речі, якщо ви цікавитеся тваринним світом, то вам до директора Поліського заповідника. Це людина, яка знає, як це, виховувати вовка, і що таке кігті рисі. З його легкої руки ми завили по-вовчому: він вчить туристів, як правильно вити зграєю.
Біля місцевих каналів і боліт
Ця споруда – витвір бобрів. По такій греблі можна легко перейти через канал. Бобри будують міцно, сумлінніше багатьох будівельників.
Сам «бобер» не такий вже і «добрий»: тварини агресивні, а завдяки зубам небезпечні. Та й важити можуть по 20 кг. Директор заповідника розповів про чоловіка, який, побачивши на дорозі бобра, близько підійшов до тварини, щоб її сфотографувати. Бобер зубами перебив важливу артерію. Врятувати чоловіка, що стікав кров'ю, не змогли: не довезли до лікарні.
Так виглядають місцеві канали, уздовж яких бобри споруджують греблі. Вони немов вистелені полянами трави-мурави.
У це болото водять екскурсії: пропонують трохи пройтися по дерев'яних настилах. Якщо захочеться прогулятися вглиб, варто заздалегідь подбати про гумові чоботи або калоші: води в квітні було по кісточки. Ще добре захопити міцну палицю з нею зручніше пересуватися.
Місцеве болото хоч і не трясовина, але по-своєму підступне. Відійшовши на десяток метрів, вже починаєш плутатися, звідки ти прийшов все зовсім однакове. Якщо взяти неправильний курс назад, то гострі відчуття гарантовані. Перевірено на собі. Можна спробувати зорієнтуватися за сонцем. У похмурий день радять по шляху розвішувати мох на гілках дерев, щоб знайти зворотну дорогу.
Таємничий дикий мед
Вінні-Пуху тут сподобалося б – не потрібно ніяких повітряних кульок: до меду можна забратися по драбині. Борть затягують на дерево один раз і назавжди, а мед збирають раз на рік. Самі бортники ревно ставляться до свого старовинного ремесла і не люблять посвячувати в нього сторонніх.
Дикий мед тут особливий: вересовий і ароматний. До речі, поле вересу, яке буяє бузковими фарбами із серпня, – гордість заповідника.
У царстві мохів
Соковитий весняний мох – це просто перський килим. Повалятися на ньому – суцільне задоволення, тільки краще підкласти щось непромокальне.
У царстві мохів місця для весняного квіткового розмаїття не виявилося. Але якщо придивитися до цих «килимів», розкриється їх дивовижний мікросвіт.
Так прокидається весна.
Краєзнавча стежка
На краєзнавчій стежці зустрінеться язичницьке святилище, музей каменів і курган. Можна багато дізнатися про корінних мешканців – древлян, яким силоміць нав'язували християнську релігію.
У цій землянці можна спокійно посидіти: всередині є стіл, дві лавки, піч. Тут прохолодно навіть у теплий весняний день.
Загадкові червоні камені-слідовики і дерев'яні статуї ідолів.
Це найзнаменитіший ракурс Селезівки. Подібні фото роблять з вишки (25–30 метрів), що на початку заповідника. Підйом на неї – улюблений туристичний атракціон.
Джерело фото: polesye-reserve.org.ua.
Як не зіпсувати собі відпочинок
Від Селезівки до Білорусі всього нічого – 4-5 км. Гуляючи по заповіднику, варто зорієнтуватися, в якій стороні вона знаходиться. Мене, наприклад, одразу понесло в напрямку братів-білорусів. Добре, що несло туди не довго. Місцеві кажуть, якщо ненароком перейдеш кордон, пару днів гостин у білоруських прикордонників гарантовано. Білорус, який помітив нелегала, швидше за все, здасть його прикордонникам: за таку інформацію дають винагороду.
Зв'язок
Коли ми опинилися в Селезівці, Київстар і МТС дружно привітали з приїздом до Білорусі. І тарифом 30 грн/хвилина. Такого підступу ніяк не очікувала. Кажуть, зв'язок раніше взагалі не ловив. Потім виявилося, що Київстар все ж «рахував» за українськими тарифами. Але варто перевіряти, в роумінгу ти чи ні.
Житло
Готелів немає, умови проживання – сільський стандарт. Ціна – 60 грн/доба. Найприємніше, що живеш прямо в лісі, на краю заповідника, на березі річки.
Селять у трьох дерев'яних будиночках, які обігріваються піччю. Кожен з них розрахований десь на 10 осіб – по 5 ліжок у кімнаті. Вода в колодязі. Є електрика, електрочайники, постіль. Але варто взяти перехідники і подовжувачі – розеток мало. Зручності – на вулиці, окремо стоїть дерев'яна лазня. Є альтанка для трапез та місце для посиденьок біля кожного будиночка.
Провізія
Поруч з будинками знаходиться їдальня, можна домовитися про харчування. Готують пишні вареники і смачні сирники, які подають з чудовим брусничним варенням. Біля їдальні пасуться симпатичний пес Байкал і дуже лагідна поліська Мурка: не забудьте пригостити смачненьким. Ще в селі є невеличкий магазин.
Що увезти із собою
Поліський мед (60 грн/літр), брусницю без цукру (60-65 грн/літр). Влітку-восени збирають чорницю, журавлину, гриби. Купити можна у жінок в їдальні або в місцевих: вони самі підходять до будиночків, дізнавшись про приїзд туристів.
Дорога
Загальний час у дорозі в один бік з Києва – близько 5,5 годин, ціна – 100 грн. Їхати з однією пересадкою. З Києва до Овруча регулярно курсують автобуси. В дорозі – 3,5 години, вартість – 70 грн. Головне, потрапити в Овруч до 18:50 – у цей час на Селезівку від автовокзалу відправляється єдиний ПАЗик.
Далі – 2 години по досить мальовничій, але не завжди хорошій дорозі. Якщо їхати навесні-влітку, то це зелені луки, ліси, лелеки. Якщо пощастить, можна побачити і глухарів. Автобус приїжджає до місцевого клубу. Варто зовсім трохи пройти, перейшовши через місток, і ви вже на місці, в садибі заповідника.
Назад, до Овруча, автобус відправляється щодня о 6 ранку, знову від клубу. Довго чекати транспорт на автостанції в Овручі не доведеться – в 8:20 відправляється автобус на Київ. Головне, щоб він був не забитий. Перша станція метро, яка зустрінеться по маршруту автобуса в Києві – «Академмістечко».
Їхати своєю машиною сюди можна, якщо це всюдихід або її просто не шкода: дороги не найкращі.
Коли краще їхати?
В кожну пору року є щось особливе. Деякі туристи люблять бувати тут взимку: в лісі гріються біля багаття, в будиночках – біля грубки. Комусь до душі весняний ліс. Але найбільше гостей в заповіднику в сезон ягід і грибів. А всіма улюблені білі гриби можна збирати просто кошиками. Дізнатися більше про те, що в яку пору року чекає в заповіднику, можна з нашої статті.
У статті використано фото автора.
