Підземне обличчя Південної Пальміри. Одеські катакомби і Музей партизанської слави у Нерубайському
Перлина біля моря може порадувати гостей багатьма чарівними будівлями і природними принадами. Але є тут унікальне місце, з розмірами якого не зрівняється жодне аналогічне явище на землі.
Одеські катакомби.
Навіть підземні міста Парижа і Риму виглядають порівняно з цими лабіринтами дитячими іграшками. Судіть самі: від 2500 до 3000 км під Південною Пальмірою, і не більше як 300–500 – у їх зарубіжних колег.
Спочатку катакомбами називали похоронні галереї під римською церквою Св. Себастьяна. Походження слова виводять від давньогрецького κατα-κοιμάω – «укладати, лягати спати».
Що ж таке Одеські катакомби?
Усе просто. Це каменоломні, де споконвіку люди добували черепашник-вапняк – гірську породу, що складається з уламків мушель морських тварин, які мільйони років тому жили на дні Понтичного моря. Добували, а потім будували з нього житла. Причому продовжують займатися цим і нині, збільшуючи довжину каменоломень. Щоправда, вже не в самому місті, а у навколишніх селах.
Взяла участь в утворенні катакомб і природа, роблячи під землею великі печери, що ставали прихистком для доісторичних тварин, таких, як печерні ведмеді і шаблезубі тигри.
Ракушняк служив будівельним матеріалом людям ще за кілька тисяч років до н. е. Лісу в цих місцях небагато, ось і доводилося нашим моторошно далеким предкам, як радив не народжений ще Філеас Фогг, використовувати те, що під рукою. Під землю древні не лізли, їм вистачало природних виходів вапняку на поверхню.
Кам’яна основа міста
Але найбільш активно ракушняк почали видобувати після заснування Одеси у 1794 році. Спершу підбирали відкриті виходи породи, а потім почали вгризатися в ґрунт. З'явилися спеціальні пилки для вапняку, і через 70 років уже налічували не один десяток підземних каменоломень, до кілометра завдовжки.
До середини 19-го століття розробили стандартну технологію видобутку каменю, а для вивезення його на поверхню почали застосовувати невисоких конячок, що дозволило збільшити довжину забоїв. А в 20 столітті, після введення малої механізації, обсяги видобутку зросли у рази.
Темне царство
Як ви можете собі уявити, за ці 200 з гаком років, під Одесою і навколишніми селами утворився цілий різнорівневий лабіринт із довжелезних перехресних коридорів, вибоїн, глухих кутів, бокових лазів, дренажів та зливових каналізацій.
Підземна головка швейцарського сиру, ні дати ні взяти. Не дарма в центрі Одеси дуже обережно підходять до висотного будівництва – ну кому кортить опинитися під землею, не виходячи з квартири? Тому туристи вдячні добувачам каменю за збереження історичного центру.
До речі, точних і докладних планів цього лабіринту немає навіть у Генштабі (хоча, хто знає). За чутками, інформація є заледве про половину тунелів.
Підземні жителі
З моменту свого народження каменоломні слугували домівкою найрізноманітнішим особам. Розбійники, злодії, маргінали всіх мастей, революціонери, безхатьки і контрабандисти снували катакомбами, ховали там свій «хабар» і наслідки злочинів. Спали, пили, їли, народжувалися, вбивали і вмирали.
Але за межами області одеські катакомби прославилися перш за все завдяки партизанам, які діяли тут під час Другої світової війни.
Кров за кров, смерть за смерть!
Загонів народних месників в області було більше десятка, але найвідомішим з них вважають загін Молодцова–Бадаєва.
Підготовка до підпільного руху почалася влітку 1941 року, коли стало зрозуміло, що Південну Пальміру втримати не вдасться. До Одеси прибула група співробітника НКДБ Володимира Молодцова, що взяв псевдонім Павло Бадаєв. Він зайнявся організацією загону, розділеного на дві частини (міську-наземну і підземну) і підготовкою бази в каменоломнях поблизу села Нерубайське. До осені тривало завезення продовольства, зброї, боєприпасів, складали плани підземель. Внизу обладнали ціле містечко: окремі жіночі і чоловічі спальні, кухню, тир, штаб, баню, санчастину і навіть школу.
Бий ворога напевно!
Після початку окупації частина загону спустилася в підземний табір, і взялася до діла.
Радіограми в Москву про пересування військових частин ворога, після яких починала «роботу» бомбардувальна авіація. Причому передавати з-під землі було неможливо, черепашник не пропускав сигнал, доводилося виходити на поверхню. Засідки на румунські війська, що йдуть в Одесу. Підрив по рації з Севастополя заздалегідь замінованої військової комендатури, за сигналом, поданим Бадаєвим. Оборонні бої. Диверсії на залізниці.
Особливо розлютив противника третій вибух на колії, проведений 17-го листопада, після якого загинуло понад 200 офіцерів і чиновників ворога. Тисячі румунських і німецьких солдатів взялися за партизан усерйоз, було задіяно повнокровну румунську дивізію. Періодичні атаки, мінування і завали, обстріли входів у катакомби з гармат, вибухи шахт, спроби перекрити кисень, отруйні гази, щільне оточення.
Партизанські будні
Життя у катакомбах було не мед. Постійна температура плюс 12–14 градусів, гробова тиша. Майже 100-відсоткова вологість, вічна сирість, від якої дуже швидко пліснявіли і псувалися продукти, іржавіла зброя. Перед виходом на поверхню, щоб позбутися сильного запаху сирості, бійцям неодмінно доводилося прати речі. А так як внизу одяг висихав погано, досушували його на собі, незважаючи на температуру на вулиці.
І головне – постійна гнітюча важка абсолютна непроглядна темрява, яку розсіює лише тремтливе світло гасових ламп.
Плюс почав даватися взнаки брак продовольства, адже спочатку продуктів завезли максимум на півроку (ніхто не очікував такої тривалої окупації). Вони закінчилися, а через блокаду добувати їжу нагорі ставало все важче.
Фінальні акорди загону
Але знищили загін не ворожі атаки і не голод. А зрада. Того, від кого цього чекали найменше. Командир міської частини загону – Антон Федорович.
Намагаючись активізувати діяльність «наземників», від яких «бадаєвцям» було мало користі, Молодцов кілька разів піднімався в місто і довго балакав із Федоровичем. Молодцов не знав, що той після першого ж візиту агентів сигуранці – румунської таємної поліції, вже зізнався ворогові в підпільній діяльності і активно «зливав» інформацію про загін Бадаєва.
Під час чергового виходу Молодцова на поверхню його і ще кількох підпільників заарештували на квартирі у Федоровича.
Слідство тривало до середини 1942 року. 12 липня, після тортур, Володимира Молодцова розстріляли. На пропозицію просити про помилування він відповів: «Ми на своїй землі і у ворогів помилування не просимо». Незабаром вирушили на небеса і інші заарештовані члени загону.
Улітку 1942 року партизани, котрі ще залишалися у катакомбах, знесилені від голоду і хвороб, стали виходити на поверхню, намагаючись загубитися у селах, або пробратися у Савранський ліс. Вдалося це небагатьом.
Пам’ять під товщею каменю
У 1969 році в селі Нерубайське, за кілька кілометрів від справжньої стоянки бадаєвців, (нині затопленої) відкрили підземний Музей партизанської слави. Спеціально обгороджена ділянка катакомб, де на глибині 12–14 метрів, опираючись на спогади очевидців, відтворили табір загону.
Враження потужні. З перших кроків температура падає вдвічі, і ви занурюєтеся у підземне царство пітьми і тиші.
Нерівне електричне світло ліхтарів вириває з темряви закопчені стіни та партизанські малюнки. Іржаві пилки, якими раніше пиляли черепашник. Колодязь із монотонним крапанням води. Нависає стеля, якої майже торкаєшся головою. Товща каменю буквально стискає з усіх боків. Важезні двері, що перекривають проходи в бічні відгалуження каменоломень.
У таборі народних месників
А ось і реконструкція партизанського побуту. Жіноча спальня з потемнілим від часу дзеркалом. Кухня з невеликим млинком. Лежаки, вистелені соломою. Шматки одягу, штаб з наочною агітацією. Шкільний клас із партами, складеними з того ж черепашнику. Пральня, баня, тир і арсенал. Лазарет із ліжками, що потонули в невеликих, вибитих у камені нішах.
Гасла на стінах, і барикада з кулеметом «Максим», націленим у бік входу. Меморіальний зал з портретами командирів загону і ликом «Скорботної матері».
Менше години під землею, а ніби бродиш катакомбами не першу добу. Із острахом думаєш про те, як люди жили тут місяцями.
Гвинтовими сходами піднімаємося у наземну частину музею з архівними документами, фотографіями, зброєю і наочною агітацією того часу. У дворі чекає скульптурна композиція «Народні месники», пара гармат і броньовик.
Здавалося б, дрібниця, неповний кілометр під землею, кімнатка на поверхні. А відчуття повернення на півстоліття у минуле не відпускає ще довго.
Як опинитися під землею
Потрапити в музей можна тільки з екскурсоводом, і лише у складі групи. Якщо приїхали один, доведеться чекати компанії не менше ніж з 5–6 людей. Після закінчення «високого сезону», якщо пощастить, можна домовитися, щоб екскурсію провели для двох. Ціна питання – 50–60 грн з носа.
Якщо врахувати, що екскурсійна поїздка в музей з Одеси передбачає мінімум двадцять чоловік у автобусі і вартує 180–200 грн, є сенс їхати самим. Тоді, крім п’ятдесяти на квиток, ви витратите ще 8 грн на маршрутку (№84, 87 до Нерубайського, ловите їх біля автовокзалу «Привоз»), зупиняється прямо біля входу в музей. А у складі маленької групи катакомби виглядають зовсім по-іншому, ніж усередині натовпу з кількох десятків людей.
Одеські катакомби – це величезний світ, переповнений страшними легендами і розповідями, любов'ю і кров'ю, підлістю і самопожертвою. І одну з найяскравіших сторінок в його історію вписали партизани. Можна по-різному ставитися до результатів їхньої боротьби, але свою лепту в перемогу над ворогом вони внесли, без жодних сумнівів. Як немає сумнівів у мужності і силу духу людей, котрі більш як на півроку стали володарями темного царства одеських каменоломень.
У статті використано фото автора.
