Loading...
Українська
Українська Русский English
Додати об'єкт Моя карта
"

Традиційні прикраси українок 19–20 століть: подорож в минуле

35128

Різноманітні прикраси для сучасної жінки є невід'ємною частиною її гардеробу. Адже саме вони роблять кращу половину людства неповторними і чарівними. 

Мотиви традиційних прикрас дістались нам від предків. У ці узори вони вкладали глибокий сакральний та обереговий зміст. Ще за часів трипільської культури наші пращури носили прикраси, декорували свій одяг вишивкою, аплікаціями, розписом.

Автор фото: IGotoWorld Photo Group.

Протягом багатьох століть прикраси до одягу змінювались та вдосконалювались народними майстрами. Наприкінці 19 та початку 20 століть серед українських селян остаточно сформувались найбільш поширені традиційні прикраси: шийні та нагрудні вироби (намисто, салба, дукач, поцьорки, дукати, згарда, гердани, силянки та інші) також вушні прикраси.

Нагрудні прикраси, що виконували ритуальні та захисні функції, вберігали людину від зурочення та всілякого лиха, носили на тілі. А ось те, що вдягали поверх одягу, слугувало колоритним доповненням до традиційного українського костюму.

Жіночі прикраси в українському побуті стали обов'язковою частиною святкового вбрання, також мали своє призначення та певні особливості. За кількістю нагрудних прикрас можна було визначити, наскільки була заможною їхня власниця. 

Експозиція в музеї-заповіднику «Садиба Попова». Автор фото: IGotoWorld Photo Group.

Українські селянки, навіть найбідніші, намагались не поступатись одна перед одною в кількості різноманітних прикрас. Подібні коштовності збирались протягом кількох поколінь та передавались у спадок як сімейна реліквія. Інколи набір жіночих прикрас коштував більше, ніж будинок чи пара волів. 

Купувалися прикраси на сільських ярмарках та торгових рядах великих міст. Постачальниками були здебільшого місцеві ремісники, проте деякі коштовності завозились з інших країн.

Шийні та нагрудні прикраси до одягу

Нагрудні прикраси у вбранні українських жінок займали особливе місце. Знімні коштовності, різні за формою, кольором та матеріалом, гармонійно пов'язувались між собою та надавали неповторної вишуканості традиційному українському одягу. Поєднання різних прикрас було зумовлене місцевими традиціями. Так:

  • на Поліссі носили коралове та бурштинове намисто;
  • на Поділлі 5–10 разків коралів доповнювали разком «баламутів» (намисто з перламутрової мушлі), ланцюжком з монетами та дрібним скляним намистом;
  • Наддніпрянщина віддавала перевагу коралям, дукачу з бантом або скляному намисту з монетами, шию прикрашали бісерними «лучками»;
  • на Західній Україні традиційні коралі доповнювали «писаними» поцьорками, бісерними «силянками».
  • на Гуцульщині особливе значення приділяли латунному (мосяжному) намисту – згарді, шелесту.

Намисто

Намисто було поширене по всій території України і мало дуже багато різновидів. Найбільшу цінність являло собою намисто з дорогих природних матеріалів: коралів, бурштину, перлів, гранатів; а також скла, смальти. Лідером у цьому списку було намисто з коралів, його називали: добре намисто, справжнє намисто, щирі коралі, мудре намисто. Коралі на ті часи були недешевою прикрасою, селяни з малим достатком не завжди могли купити таке намисто.

1 фото: намисто. Корал, метал. Друга половина 19 століття. 2 фото: намисто з пугвицями. Корал, метал. Черкащина, 19 століття. Джерело фото: honchar.org.ua. З монографії Ганни Врочинської «Українські народні жіночі прикраси 19 – початку 20 століть».

Матеріалом для виготовлення такого намиста слугували скелети коралових поліпів, переважно червоного кольору. Видобували їх у теплих водах Середземноморського регіону, завозили в Україну переважно з Венеції. 

Коралові намиста вирізнялося за розміром, якістю, обробкою та кольором. Більш дешевим вважалось так зване необроблене «колюче» намисто – воно складалось з нарізаних у формі трубочок маленьких циліндриків. Високо цінувались червоні коралі, оброблені у вигляді овалів чи барилець, особливо з великими намистинами у центрі. Часто найбільшу центральну намистину на кожній низці обковували сріблом. Кількість разків такого намиста часто сягала 25, така розкіш свідчила про заможність жінки. Часто до намиста додавали хрести, золоті монети, срібні бусини (рифи, пугвиці).

Традиції носіння намиста

  • Під час посту або жалоби червоне намисто не вдягали, його заміняли більш дешевим, скляним, з неяскравим кольором.
  • Після 40 років жінки здебільшого не вдягали намисто, проте це не було забороною. Багато хто носив намисто і в похилому віці, але переважно темного кольору і в незначній кількості.
  • Поганою прикметою було розірвати намисто, це віщувало нещастя.
  • Люди вірили, що того, хто носить коралове намисто, ніякі чари не беруть.

Бурштинове намисто теж було дуже поширене на території нашої країни. Видобували камені на Волині, у деяких місцях Середнього Придніпров'я, на Прикарпатті. Низка бурштину інколи сягала рівня нижче середини грудей, носили найчастіше в поєднанні з коралами. Власниці такого намиста вірили, що бурштин приносить гарне здоров'я та покращує колір обличчя.

Писані поцьорки вважались на той час одними з найдорожчих. Дуте намисто із різнобарвного муранського скла привозили з Венеції. Воно складалось переважно з одного разка. Круглі намистини розписувалися вручну кольоровими емалями та інкрустувалися золотом.

Фото 1: намисто весільне. Скло, інкрустація, позолота, срібні монети, мідні дзвіночки «колокільця», латунні застібки-чепраги. Гуцульщина, друга половина 19 століття. Фото 2: намисто «писані поцьорки». Скло, інкрустація, розпис, позолота. Гуцульщина, 19 століття. Джерело фото: honchar.org.ua. З монографії Ганни Врочинської «Українські народні жіночі прикраси 19 – початку 20 століть».

Також виготовляли більш доступні поцьорки з дешевого різнокольорового скла. Часто на одну нитку нанизували намистини різних кольорів, що придавало виробу яскравості та неповторності.

Намисто 1930–1950 років. Автор фото: Irina Haluschak.

Баламути – так у побуті спрощено називали перламутр. За народним повір'ям, ця прикраса втілювала дівочу цноту, її носили, «абись чоловіки не баламутили жінок». На теренах України таке намисто вважалось диковиною, тому коштувало досить дорого.

Салба – нашийна прикраса, носили переважно на Буковині. Основою слугувала тканина, на яку кріпились монети, переважно срібні. Кількість нашитих монет часто перевищувала дванадцять рядів. Подібні прикраси також є складовою частиною національних костюмів тюркських народностей.

Одяг та прикраси (салба) з фондової збірки Музею народної архітектури та побуту у Львові. Джерело фото: twitter.com/Cherries_UP.

Дукач (личман) – основою такої прикраси були австрійські дукати або російські карбованці. Монету підвішували до прикрашеного камінням металевого банту. Також замість монет використовували металеві образки із зображенням Богородиці та святих, які часто виготовляли в майстернях при монастирях.

Дукач завжди вдягали поверх намиста на найвиднішому місці. Жінки дуже пишались такою прикрасою, її наявність свідчила про майновий статус господині. Дукачі передавались із покоління в покоління, разом з іншими прикрасами часто становили придане майбутньої нареченої.

Коралі зі срібними монетами (польські злоті з Ядвігою 1932–1933 років). Автор: Irina Haluschak.

Дукати являють собою різновид намиста. За допомогою спеціально приробленого вушка монети нанизували на кольорову вовняну нитку, часто в поєднанні з коралами або бісером, інколи зі срібними хрестиками. Використовували срібні або золоті монети царського карбування.

Згарда – традиційна гуцульська прикраса культового значення. Її основу складають мідні литі хрестики, у проміжках між ними розташовуються трубочки або спіральки з латуні або міді. Нанизували на ремінець, шнурок або дротик, від одного до трьох разків. У цій прикрасі гармонійно поєднується язичництво та християнство – хрестики з металу та різні релігійні орнаменти. Велика кількість хрестиків на згарді свідчила про заможність родини.

Сканована сторінка з книжки Оксани Косміної «Українське народне вбрання», 2006.

  • Намисто з венеційського скла та бурштину, Карпати.
  • Жіноча нагрудна прикраса згарда з хрестами, Гуцульщина.

Шелест – цю прикрасу виготовляли та носили на Гуцульщині. Металеве намисто складається з дрібних круглих бубонців, цю дзвінку прикрасу ще називають «сороківці».

Бісерні прикраси

Бісероплетіння в Україні має дуже давню історію. На території нашої країни бісер був відомий ще за часів Київської Русі. Вперше бісер стали виготовляти на території Стародавнього Єгипту. Штучні перлини з непрозорого скла називали «бусра» (у множині «бусер»). У Європу бісер надходив з Візантії, пізніше з Венеції. Час найбільшої популярності цієї оздоби на теренах України припадає на кінець 18 та початок 19 століття. На той час основним постачальником бісеру була Чехія.

Прикраси з бісеру набули поширення на значній частині західних областей України та в деяких місцевостях півночі та центру.

Вироби з литих кольорових намистин чудово доповнювали вбрання українських селянок. Такі прикраси завжди виглядали витончено та ніжно. Всі вони різняться за формою та кольором, також технікою виконання. Нанизували бісер без голки, лише ниткою, для цього її кінчик змащували воском, щоб була твердіша.

Найпоширенішими були шийні та нагрудні прикраси з бісеру, це ґердани та кризи. Кожному з них були притаманні певний орнамент, колорит та місцеві назви. Дуже часто одна й та сама прикраса в різних селах називалась по-різному.

Прикраси у вигляді вузької стрічки або заокругленого мереживного комірця випліталися з кольорового бісеру на волосяній або шовковій основі.

Шийні прикраси з бісеру називалися «ґердани», «герданки», «крайки», «ланки», «драбинки», «рядки», «пупчики» тощо.

На фото ґердан. Візерунок початку 20 століття, Снятинського району Івано-Франківської області. Автор: Irina Haluschak.

Від техніки нанизування (силяння) бісеру походять назви прикрас до одягу – «силянки», «сильованки», «силенки». Переплетіння ниток з бісером між собою – «плетенки», «плетінки».

Реконструкція старовинної силянки, село Космач Косівського району. Автор: Irina Haluschak.

Кризи являють собою круглі коміри з бісеру, що вкривали плечі і груди панянки. Ширина їх сягала 20 см і більше. Одягали переважно на свята відразу по кілька комірів різної довжини і ширини.

Вушні прикраси

Українські селянки дуже полюбляли різноманітні сережки, це один з найдавніших видів традиційних жіночих прикрас. На той час вушка дівчаткам проколювали у досить ранньому віці, часто починаючи з двох років. Для цього використовували тонкі гострі сережки, які залишалися до заживання ранки. Діти носили переважно мідні сережки, дівчата та поважні молодиці здебільшого срібні, позолочені чи золоті, все залежало від майнового статусу родини.

З цією прикрасою пов'язано досить багато різних народних повір'їв:

  • люди вірили, що носіння сережок допомагало знімати головний біль;
  • у першу шлюбну ніч наречена мала обов'язково знімати серги;
  • під час трауру чи посту жінки вдягали скромні серги у формі кільця;
  • загубити сережки вважалося дурним знаком, це віщувало нещастя.

На той час асортимент сережок був досить різноманітний: бовтуни, жолудки, реп'яшечки з незабудкою, змійки, книшики, тіявочки, уточки, метелики, ягідки, маківки та інші. До сережок часто кріпили привіски – бовти, теліпони. На Гуцульщині поширеними були сережки грушоподібної форми.

Джерело фото: honchar.org.ua. На фото сережки:

  • а) Полтавщина, кінець 18 століття.
  • б) Черкащина, початок 20 століття.
  • в) Сережки «калачики з метеликами». Черкащина, кінець 19 століття.
  • г) Черкащина, кінець 19 століття.
  • д) Чернігівщина, середина 18 століття.
  • е) Підвіски до сережок. Чернігівщина, середина 18 століття.

Та все ж найбільш популярними були так звані «місяці» і «напівмісяці», «дуті», «бублики». За формою були схожі на загнутий місяць, підвішений за ріжки. Вони були плескаті та «дуті», перші оздоблювались легким гравіруванням, часто у вигляді гілочки з квіткою з обрамленням у вигляді дрібних крапок. Такі сережки носили переважно молодиці та літні жінки.

Сережки з приватної колекції Потапенко С. Сережки кінця 19 – початку 20 століття, Чигиринщина. Джерело фото: chigirinzapovidnyk.org.ua.

Де побачити традиційні українські прикраси

Певна річ, придбати старовинні українські прикраси досить проблематично і дорого. На жаль, музею, присвяченого виключно прикрасам українок 19–20 століть, ми не знайшли. Проте побачити оригінальне намисто, сережки та інші оздоби можна у деяких музеях. Здебільшого старовинні українські прикраси експонуються в історичних музеях, музеях народного побуту. Усі музеї України ви навряд відвідаєте, проте завітати до музею у своєму місті однозначно варто. Чимало цікавих музеїв є у Львові.

Найбільш цікаві музеї у Києві:

  • Музей історичних коштовностей України, Київ. Тут ви побачите набагато давніші коштовності, ніж прикраси українок 19–20 століть, як от браслети сарматського поховання, чоловічі скіфські прикраси (наприклад, гривну), срібники князя Володимира і багато іншого. Сучасний інтер’єр і експонати вам сподобаються!

Джерело фото: Музей історичних коштовностей України у facebook.

Працює: з вівторка до неділі – з 10:00 до 17:45 (каса працює до 16:45). Остання п’ятниця кожного місяця – санітарний день.

Вхід: загальний квиток – 50 грн. Пільговий квиток – 30 грн. Сімейний квиток (до 4 чоловік) – 100 грн. У перший вівторок місяця вхід безкоштовний (екскурсійне обслуговування платне).

Адреса: вулиця Лаврська, 9, корпус 12.

Працює: усі дні, крім вівторка. З 10:00 до 18:00.

Вхід: дорослим – 40 грн. Студенти, пенсіонери – 20 грн. Школярі – 10 грн.

Адреса: вулиця Лаврська, 9, корпус 29.

Джерело фото: Kievtown.net.

  • Музей Івана Гончара, Київ. Експозиції центру народної культури висвітлюють красу народного побуту, національні та християнські ідеали українців.

Працює: з вівторка по неділю. З 10:00 до 17:30.

Вхід: дорослим – 30 грн. Студенти, пенсіонери та школярі – 10 грн.

Адреса: вулиця Лаврська, 19.

Українські прикраси, що формувались протягом багатьох століть, на щастя, не втратили своєї привабливості. Сучасні модниці дедалі частіше користуються прикрасами у стилі українського етно.

Сьогодні на багатьох ринках та у сувенірних крамницях можна придбати жіночі прикраси з українськими мотивами, ба навіть точнісінькі копії. А чому б і не зробити прикрасу самостійно? Як їх робили наші пращурки, ви вже знаєте.

Якщо стаття сподобалася, розкажіть друзям :)
Facebook (0)

Зворотній зв`язок
Відгуки
Ми цінуємо Вашу увагу і час, проведений з нами на сайті IGotoWorld.com. Якщо у Вас є запитання, побажання, скарги або ж Ви бажаєте більше дізнатись про нас, оберіть пункт, що Вас цікавить, і пройдіть за посиланням. Ми обов’язково приділимо Вам увагу.
Форма зворотного зв’язку
Запит успішно відправлений.
Надіслати