Солоне озеро Генічеське: на шляху до «рожевої мрії»
Фантастичні фотографії рожевого озера я побачила в минулому році восени, тільки повернувшись з відпустки на Азовському морі.
Понад десять років їжджу щосезону на Азов – на Арабатську стрілку – і навіть не чула про те, що там є величезне солоне озеро рожевого кольору – Генічеське озеро.
Я купалася в морі на косі, намазувала на себе лікувальні грязі з озера Сиваш, плавала в «мертвому морі» – озері з водою, настільки насиченою сіллю, що вона виштовхує тіло на поверхню, як надувний м'яч.
Я вже навіть занурювалася в справжнє гаряче джерело... Але рожева сіль і залишки соляних чеків на фото стали відкриттям!
Озеро Генічеське сховалося на північному кінці Арабатської стрілки. Це всього за три кілометри від узбережжя, де кипить життя: працюють турбази, клуби, базари, аквапарк, дельфінарій і приїжджають натовпи відпочивальників.
А якщо ризикнути і забратися всередину степу, то можна відкрити те, що нам потрібно, – практично покинуте селище Приозерне.
Але давайте за порядком. Отже, взявши карту, запас води і зустрівши схід сонця над морем, ми виїхали на машині шукати свою «рожеву мрію».
Доїхати до озера можна тільки на особистому автотранспорті. Ніякої інформації про місце і екскурсії туди ви не знайдете. Берете машину, заїжджаєте з боку Генічеська на стрілку... І в першому населеному пункті (село Генічеська Гірка) уважно стежте за вказівниками з правого боку. Вам потрібен вказівник «Пансіонат Арабатська стрілка». Відразу за ним є поворот праворуч, на стару асфальтовану дорогу. Колись вона вела до «Сільпрому». Не всі місцеві зрозуміють, якщо запитати дорогу до Приозерного, але все ще пам'ятають це підприємство – в минулому величезний завод з видобутку солі. До нього ми і прямуємо.
Доволі стерпна дорога – уздовж озера Сиваш. Колись тут проїжджали вантажні машини, а поруч проходила залізниця. Сьогодні залишилися тільки вітер, зграї птахів і кілька розвалених навантажувальних бункерів... За 4 км нас зустрічає знак «Приозерне» та покинуті будинки колись процвітаючого селища. Кажуть, що тут ще є близько 300 жителів, але за весь день ми зустріли тільки двох.
З дороги звернути нікуди: проїхати неможливо. Але вже за пару хвилин ви розумієте, що з-за пагорба розстеляється рожева водна гладь!
Під'їхати до самого озера зовсім нескладно: там ще залишилися стежки, торовані транспортом у роки роботи соляного видобутку.
Вода рожева тому, що в ній цвітуть якісь особливі водорості. Правда, я так і не подужала запам'ятати їх назву. Цікаво, що це чи не єдині живі організми, здатні жити і бути здоровими у воді, що в 21 раз більш солона, ніж морська!
Хочете, я розповім, як тут добувалася сіль? Озеро Генічеське – замкнуте і безстічне, розбите невеликими дамбами і дерев'яними стовпчиками на окремі солоні озера. Це і є чеки.
Сіль утворюється тут сама, природним осадовим шляхом. Навесні через вузеньку протоку це місце заливалося водою з великого озера Сиваш. Вода стояла в далеких чеках, а в осад випадали різні домішки.
Потім воду перекачували в середні чеки. На сонці волога випаровувалася, залишався тільки тонкий шар жирної соляної ропи. Її знову перекачували, вже в найближчі до берега чеки. Далі під спекотним літнім сонцем ропа випарювалася зовсім, залишаючи на поверхні десятисантиметровий шар рожевої солі.
Сіль згрібали в солеприймачі. Так вона лежала ще два-три роки. За цей час з неї природним шляхом вимивалися залишки домішок.
Все, сіль була готова! Така праця дуже важка, але «біле золото» під ногами того коштувало в усі віки. Тут, до речі, і проходив легендарний «Чумацький шлях». Так-так, це звідси чумаки вивозили на волах мішки дорогоцінної солі.
А під час Кримського ханства на озері існувала соляна каторга. І до двору Катерини ІІ доставляли сіль саме з Генічеського озера.
Менделєєв, отримавши зразки рожевої солі для дослідження, написав: «Якщо цією сіллю солити суп, то все одно, що солити золотом!»
Про кількість мінеральних елементів у білому золоті, а також про йод, здатний заміщати собою радіоактивний, і про якість продуктів у засолюванні я писати не буду: користь цієї солі і так очевидна. До речі, за часів СРСР на озері ще кипів видобуток.
Тоді був побудований соледобувний завод, велися розробки. Сіль вагонами вантажили і відправляли по всьому світу. Але за часів перебудови нехитре виробництво закрили і... Сьогодні від нього залишилося тільки депресивне видовище на тлі футуристичного пейзажу з рожевої води, чеків і соляних білосніжних мілин.
Скелет заводських стін із зяючими вікнами, розібрані шпали: на металобрухт розкрадено все, що можна було розікрасти. І тільки ряди дерев'яних стовпчиків в озері, запечатаних сіллю на віки, нагадують про колись процвітаюче тут життя.
Як би там не було, рожева (або кефайська) сіль унікальна і сьогодні. Родовищ із сіллю такого складу всього чотири у світі – і колись давно саме наша сіль була визнана найкращою!
Очевидно, що Генічеське озеро – неймовірно красиве місце. А кефайська сіль з такими властивостями після чорнобильської катастрофи мала б, і правда, цінуватися на вагу золота, чи не так? Але тут нічого не відбувається! Схоже, нікому з тих, хто міг би щось змінити, унікальне місце зовсім не потрібне...
Тільки з пари машин такі ж авантюристи, як і ми, дивляться з берега на фантастичну картину, вдихаючи запах гарячого полину. Є ще пара місцевих: вони збирають сіль (яка не перестає утворюватися природним шляхом і сьогодні), щоб продати її потім на трасі біля моря відпочиваючим.
Навіть зараз дуже просто пройтися по доріжках, що розділяють чеки. Але варто бути дуже обережними! Під шаром рожевої ропи лежить розмокший шар солі, далі – вже муловий осад.
Ступивши на сіль, ви ризикуєте провалитися по щиколотку (а то і по коліно!) в бруд, ще й попутно обдерти ногу об тверді краї солі.
До того ж цілком можна втопити тапок, забруднившись у жирній ропі і рідині, що важко змивається. Тоді порадує хіба що думка, що багнюка ця неймовірно цілюща :)
Не сходьте з доріжок в чек або канал між ними (особливо якщо на поверхні є шар ропи)! Перед поїздкою варто запастися водою (відмиватися), кепкою і легким одягом з довгими рукавами, а також запасним взуттям. Про всяк випадок, так би мовити.
Місцеві знають, де і коли можна вийти на поверхню солі. Якщо побачите когось із них і домовитеся, то вас проведуть і за пару хвилин наберуть відро кефайської солі, яку можна відвезти додому і використовувати у ванній.
Хтось рекомендував нею навіть солити рибу, але навряд чи це варто робити. Ропа жирна (через дуже великий вміст гліцерину). І якщо сіль не вимивалася і не очищалася за роки на березі, то для їжі вона, скоріше, не придатна.
Приїхавши на озеро ранньою весною, ви, швидше за все, знайдете його повноводним і зовсім не рожевим. На чеки вийти (навіть по доріжках) не вийде. А ось в середині літа, коли ропа випаровується, а від тепла починають цвісти водорості, можна побачити рожеве озеро таким, яким побачили його ми!
Якщо ж приїхати сюди наприкінці серпня, то цілком можна гуляти по солі в крайніх чеках. Ще кажуть, що над Генічеським озером неймовірні заходи! Уявляєте, ЯК це виглядає, коли сонце сідає в рожеву воду?! Ось заради цього видовища ми і вирішили обов'язково приїхати сюди ще раз... :)
