Українська
Українська Русский English
Спецпроекти Додати об'єкт Моя карта
"

Робота в Польщі для українців — реальна історія

32350

Останні 5 років велика кількість українців виїжджає до Польщі на заробітки. Для багатьох це шанс заробити більше грошей, ніж в Україні, для когось це можливість працювати та подорожувати, а хтось просто сприймає це як поступову еміграцію. Давайте ж спробуємо розібратися, яка насправді ситуація в сусідній країні з роботою і скільки вдається заробити та витратити.

Сьогодні ми поспілкувалися з Оленою, яка вже знає, як це — збирати полуницю та розкладати стегенця і реберця по коробках на заводі у Польщі.

– Привіт, Олено, дякую що погодилася розповісти нам свою історію. Розкажи, будь ласка, трохи про себе, свої подорожі і чому ти вирішила спробувати шукати роботу в Польщі?

– Привіт! Насамперед скажу, що це рішення мені далося дуже важко. Мені 34 роки, і я все життя прожила у невеличкому містечку, в якому народилася, вивчилася та працювала. В цьому ж місті народилася моя донька, яку я обожнюю і намагаюся зробити все, щоб вона отримала гідну освіту і світле майбутнє!

Маю 15-річний досвід роботи продавчинею, спочатку продуктів, а потім канцтоварів. Робота не важка, але і прибуток так собі. Навіть не так собі, а геть погано! Останні 5 років на руки я отримувала близько 1100 грн на місяць. Як ти розумієш, на такі гроші я не те що не вивчу дитину, а і на харчі інколи не вистачало. Неодноразово ми спілкувалися з директором щодо підвищення зарплати. Але ж чи то мій скромний характер, чи дике безробіття в місті, та мене ніхто не чув, у відповідь було: «Не подобається — до побачення».

Ой, та годі про гроші. Не все так погано пішло далі. Стосовно подорожей — їх не так багато, але є. То з чого почати?

– От цікаво, що ж вплинуло на подальший розвиток подій? Давай спочатку про роботу.

– Повторюся, що я дуже скромна особа, тож тягнула до останнього, поки не отримала «чарівний пендель» і руку допомоги від брата.

Скажімо так, я зовсім нічого не розуміла про те, як знайти роботу в Польщі, але чула, що люди туди їздять «на полуницю». Було реально страшно, тому що я боягузка і такі кроки для мене — це геть щось на межі фантастики.

В лютому 2015 був момент істини. Або зараз, або ніколи!

– З чого ж почала пошуки?

– Гугл в допомогу :) Ну а якщо серйозно, то це дуже все непросто.

Ловила себе на думці, що я шукаю, шукаю і не розумію нічого, де знайти роботу, що шукати, які документи треба… Річ у тому, що знайти роботу в Польщі напряму не так то і легко, і мені це не вдалося зробити. Я навіть почала сумніватися, чи не марную я час, але сім'я наполягала та підтримувала мене.

Якось приїхав брат і каже, що знайшов хлопчину, який на форумі збирає купу народу в Дніпропетровську, Харкові, Одесі, організовує документи для них та працевлаштовує. У брата горіли очі, він підштовхував мене та вже майже домовився з тим посередником.

– Що ти маєш на увазі, говорячи «посередник»?

– Зараз я називаю таких посередників або «бариги», вибачте за таке порівняння, або помічники лінивим та недосвідченим. За останній рік я не отримала жодного позитивного відгуку щодо компаній, які допомагають з працевлаштуванням у Польщі. Скажімо так, що вони працевлаштовують, але беруть за це просто скажені кошти, не виконуючи своїх обіцянок.

Давай я розповім спочатку свою історію!

Хлопчина Володя з Харкова, який вже не один рік їздив у Польщу на збирання полуниці, згодом потоваришував з господарем ферми та вирішив заробити трохи грошенят шляхом «поставки» робочої сили з України. Суть його бізнесу була в тому, що хлопчина допомагав отримати запрошення пана за 900 грн, яке давало змогу отримати візу на півроку в Польщу і спершу працювати на збиранні полуниці, потім малини. А далі вже як піде. Обіцяли безкоштовне проживання, гарні умови роботи та гідну зарплату.

– Скільки саме обіцяли заробітку?

– Як то кажуть: «Обіцяти — не означає одружитися» :) Чітко я не розуміла, скільки зароблю. Мені сказали, що люди на полуниці мають від 40 до 100 злотих на добу. Залежить від врожаю, а також від спритності. Одна бабулька навіть заробила якось 120 злотих за день на тій плантації.

Ого, подумала я, це ж за місяць я зможу заробити десь 3000 злотих. Звичайно ж, я думала, що пережену цю бабулю, я ж молода ще :), тому рахувала по максимуму. Це ж моя зарплата за цілий рік в Україні! Тоді вже я почала думати про Ейфелеву вежу як тур вихідного дня та багато чого ще.

Але, почитавши відгуки тих, хто працював на полуниці, зрозуміла, що то якісь казки. Люди писали, що їх обманюють, за житло вони платять самі, робота — каторга, нелюдські умови. Чим більше читала відгуків, тим частіше вмикала задню передачу. І було якось страшно з таким собі Володею з Харкова їхати на якусь фазенду в невідоме місце. Я навіть вже почала казати родині, що їхати мені страшно, буду в Україні шукати роботу.

– То що ж вплинуло на подальшу зміну планів?

– Далі мене познайомили з однією жіночкою з нашого міста, яка кожен рік їздить на заробітки в Польщу, та і наша родина її добре знає! Тут я аж розквітла і напросилася на зустріч.

Олена, жінка за 50, яка не боїться землі та всього, що пов'язане з роботами у сільському господарстві, вже 3 роки їздить до сусідів заробити грошей, а вдома робить ремонт і знову їде на заробітки. Зустрілися, поспілкувалися, зразу ж моя майбутня колега зателефонувала панові у Польщу, запитала, чи треба ще співробітники?

Олена, розмовляючи, ствердно махнула і після розмови запитала, чи хочу я поїхати з нею в травні?! Мене аж підкинуло, я відчула таку захищеність і задоволення від того, що познайомилася з такою людиною і маю шанс разом із землячкою поїхати на заробітки. Як ти думаєш що я їй відповіла? :)

– Так?

– «Що треба для поїздки і коли саме їдемо?» Така була моя відповідь, звичайно ж, я погодилась. Олена переслала панові СМСкою паспортні дані для запрошення. До речі, запрошення безкоштовне, що не могло не радувати.

– Тобто ти поїхала працювати із землячкою? Які ж документи треба для цього?

- Ні не з нею! (Олена сміється) :-) Зараз все розповім.

Далі я зробила страховий поліс за 280 грн на півроку перебування та заплатила сервісний збір у візовий центр — 18,5 євро. А потім треба було стати у чергу на подачу документів. Зробити це можна кількома способами:

  1. Записатися через онлайн-форму на сайті http://www.polandvisa-ukraine.com/

  2. Зателефонувати на номер візового центру, який вказано на тому ж сайті та призначити дату подачі документів.

  3. І найдорожчий варіант — звернутися до посередників, про який я хочу більш детально розповісти.

Але спочатку повернемося до Олени, на яку я так сподівалася.

Після нашої зустрічі я зателефонувала, щоб дізнатися, які справи з моїм запрошенням. На що землячка заспокоїла мене, сказала, що ще купа часу і запрошення обов'язково прийде. Був початок березня і я розслабилася, допрацьовуючи свої останні місяці та читаючи про Польщу.

Пройшло ще днів 10 і я почала переживати, що запрошення я ще не отримала, а час йде. Знову дзвінок, Олена повідомила мені, що тільки-но телефонувала пану в Польщу і той запевнив, що лист вже відправлено. Це звучало переконливо, і з посмішкою я поклала слухавку.

Розуміючи, що запрошення йде, ми з Оленою почали процес запису на подачу документів у візовий центр.

– Кажуть, що з цим є якісь проблеми?

– Ну, як проблеми? Це просто нереальний квест, як на мене. Спочатку ми спробували стати в чергу на сайті через форму. Але вільних дат немає! Спробували ще за пару днів, те саме. Далі спробували телефонувати, але оператор відповідав — немає жодних вільних дат на подачу документів! Кожного дня я постійно телефонувала в call-центр, де мені традиційно повідомляли про невдачу. Таким чином ми перейшли до третього пункту, коли треба було звернутися до посередників. За 400–600 грн ці люди могли записати на подачу документів. Так мені сказала Олена, взяла мої паспортні дані для запису і сказала, що це буде коштувати 500 грн.

А тим часом пройшов вже тиждень, родина почала переживати, я знову зателефонувала до моєї нової знайомої, але вона аж крикнула на мене: «Ну чого ж ти переймаєшся, все буде, не вперше!», та кинула телефон. Трохи було образливо для мене, але я вирішила зачекати ще.

На початку квітня мені зателефонувала Олена і повідомила, що її запрошення прийшло, щоб я перевірила свою скриньку та пішла на пошту, там запитати про листа. На жаль, нічого не було. Я запитала телефон поляка, щоб поспілкуватись, але мені відмовили, і сказали, щоб я чекала.

Ще тиждень — листа немає. Я телефоную до «колеги» розставити крапки над «і» та вирішити, що мені робити далі. Телефон цього разу вона мені вже дала. Я зв'язалася з поляком по вайберу, і який же був подив, коли мені поляк сказав, що нічого не відправляв на моє прізвище! Я до Олени, та телефонує поляку, який обіцяє відправити листа вже завтра. Ну добре, думаю я, до середини квітня отримаю запрошення та й станемо на запис. А сама через 3 дні пишу поляку, чи надіслав він мені листа? Той каже, що ні, ніхто його не попереджав. Я в шоці, дзвоню Олені, починаю скаржитись, а та оре на мене, я й кинула слухавку. Розревілася…

– Нічого собі, що ж далі?

– Вирішила спілкуватися з поляком й просити його слати листа швидкою поштою, обіцяла оплатити всі витрати. Домовилися, ще тиждень, туди-сюди, але одні обіцянки, і ніхто мені нічого не надіслав, ще тиждень — нічого. У мене розпач, немає настрою, я вже готова на все плюнути. Поляк пише, що відправив! Ну нарешті. Але ніхто нічого не надіслав. Таке враження було, що він просто знущався з мене. Я втратила вже надію.

Але родина мене підбадьорила, і ми почали шукати різні варіанти працевлаштування у Польщі. Далі шок, ціна на працевлаштування в середньому була на рівні 7000 грн. Доходило до 15000 грн за запрошення і координати місця, де я могла б працювати. Всі варіанти, скажімо так, були якимись «мутними», а зарплати на наші гроші близько 8000 грн.

Тобто прикинь, ти платиш 500 євро, тобі дають запрошення, а далі, можливо, тебе працевлаштують. При чому, судячи з відгуків, всі, хто скористався такими послугами, залишились незадоволеними.

Ми ще раз вирішили звернутися до Володимира в Харків. Той якраз добирав у свою групу ще 3 особи. Але треба було дуже швидко. Як зараз пам'ятаю, це було 29 квітня, і наш чат виглядав так:

  • У лютому ви казали, що є робота і можете зробити запрошення.

    • Так є, саме сьогодні я отримав від фермера запит ще на 3 робітники.

  • А які умови?

    • Давайте так, якщо вам цікаво, то продовжуємо спілкування, а якщо як минулого разу, то мені не цікаво.

  • Так, я хочу працювати.

    • Зарплата 1 злотий за 1 кг полуниці. Проживання безкоштовне, на поле возять, робота з 4 ранку, один вихідний. Виїзд в середині травня, а друга група після 10 червня. Запрошення коштує 1200 грн, можу надіслати через тиждень за умови 50% попередньої оплати!

  • Так було ж 900 грн.

    • Було у лютому, я вже 40 людей набрав, тому попит є, і, як ви розумієте, за запис у візовий центр треба буде трохи заплатити, тому думайте.

  • Я згодна!

Менше ніж за тиждень запрошення було в мене на руках!

Рівень, подумала я, може ще робота буде крута :). Нормально так хлопчина заробляє: 40 чоловік, по тисячі з кожного.... Ну, хто на що вчився, аби тільки все було добре!

– Нічого собі підготовка! Це найважче було? 

– Так, я пройшла через цю маячню, і це реально було одним з найтяжчих етапів за той рік. Важко було не фізично, а морально. І якби не підтримка родини, то я не знаю, як би впоралась.

Далі мені зателефонувала Олена, яку я і чути не хотіла. Але та повідомила, що мене записали вже на подачу документів і я винна 500 грн. Тут я їй і видала: «Незважаючи на те, що ви мене підставили, ще й телефонуєте та вимагаєте гроші, за що?!» Та кинула слухавку зі словами «Сама розбирайся!». А після чого мені зателефонувала жіночка, яка сказала, що це вона мене записала на подачу документів і треба заплатити 400 грн за запис. Отакої, не 500.

Тобто ти бачиш, які земляки бувають гнилі!? Запис у мене був на початок червня, я навіть не встигала поїхати з другою групою і мені від цього було страшно. Але треба рухатися.

– Як ти отримувала візу?

– Цей момент найпростіший, навіть не пам'ятаю, щоб були якісь складнощі. Приїхала на свій час подала анкету, запрошення, страховий поліс та квитанцію про сплату візового збору. Дівчина переглянула все це, перевірила, дала мені папірець. Через днів 10 я отримала паспорт з польською національною візою, дійсною до кінця листопада.

– Як ти діставалася на роботу у Польщу? Де працювала?

– Як ти розумієш, коли їдеш на заробітки, то економиш на всьому. Спочатку мені пропонували такий маршрут:

  • Дніпропетровськ — Львів потягом.
  • Львів — Шегині маршруткою.
  • В Шегині — Медика, проходимо кордон пішки.
  • Медика — Перемишль, маршрутка.
  • Перемишль — Щецин, потяг.
  • Щецин —  Плоти, маршрутка чи бус.

Перспектива провести 3 доби в дорозі з таким маршрутом мене трохи бентежила, я зробила набагато простіше, але дорожче.

Взяла квитки через Інтернет: спочатку на потяг до Львова з Дніпропетровська, а далі — зі Львова у Щецин на автобус. Вся дорога мені тоді обійшлася близько 1200 грн. Дві доби в дорозі дуже утомливо. Але був класний автобус з wi-fi, який довіз мене майже за розкладом в Щецин. Як бонус, мене зустріла дружина фермера на великому джипі і повезла у наш «табір» :).

Останній раз я так далеко самостійно була років 5 тому в Кракові, коли подорожувала.

– Розкажи про свій досвід подорожей, де була, що б хотіла відвідати?

– Мені дуже подобається подорожувати, але я не скажу, що багато це робила. Я була у Кракові з автобусною екскурсією, це був подарунок на мій день народження. Було настільки круто і так врізалося в пам’ять, що я мрію ще раз відвідати ті самі місця і пройтися ними зі своєю донькою. Краків ми бачили з висоти, підіймались на ліфті на якийсь оглядовий майданчик. Була у Величці на Соляній шахті, дуже цікаве місце. В Україні ми частенько їздили у Крим: в Гурзуф, Ялту, Партеніт. Відвідала з екскурсією Одесу, пам'ятаю, їздили тоді потягом на декілька днів. Дуже сподобалось унікальне місце — Святогірська лавра. Там якась магічна енергетика. Я рекомендую відвідати кожному це місце, там гарно.

Кілька разів була у Львові, і ще хочу, там можна гуляти і гуляти. Три року тому в нас із донькою був вояж по Закарпаттю. Яремче та водоспад, Буковель та підйомники з гарними краєвидами, відвідали Коломию та музей Писанок. Які люди молодці, скільки різних красивих виробів, робіт, зроблених своїми руками. Були в будинку одного гуцула, який вміє грати на різних інструментах: трембіті, балалайці, сопілці, гармошці, трубі, саксофоні. А також ми підкорили Говерлу, було дуже важко, але воно того варте, ми дуже пишаємось цим, переможці! Та що казати, подорожувати круто!

Як тільки зароблю грошей, зразу ж куплю квитки та поїду подорожувати, хоча б на тиждень! Дуже хочу побачити Австрію :)

– Бажаю тобі якнайшвидше зробити це! Давай повернемося до роботи у Польщі. Чи все було так, як ти уявляла собі? 

– Умови для проживання були більш-менш, наче хостел. Туалет, душ, кімната на 4–5 чоловік, та кухня, де комфортно могли знаходитися 20 чоловік. За проживання з нас вираховували 6 злотих за добу. Хоча хлопчина, який робив запрошення, обіцяв, що це буде безкоштовно.

Жили ми не в самому місті, а за ним, де не було магазину. Ми їздили на закупи щотижня в один вільний від роботи день. Тут я вперше спробувала, що таке автостоп. Поляки дуже часто підвозять і не беруть за це гроші, я дуже здивувалась. Їде новенький «мерс», ми голосуємо, він стає і без проблем підвозить нас. Одного разу, навіть, катались на кабріолеті :).

Що стосується роботи, то була жесть! Ну прикинь, я тільки-но приїхала, і вже о 4:20 ранку нас повезли на поле. Підйом був о 3:30. Про те, як нас возили, можна взагалі зробити цілий блокбастер.

Розповідаю. Знаєш, колись по Дніпропетровську їздили такі старі форди-маршрутки. Зараз їх майже немає на дорогах, бо вони прогнили геть. А там наш пан знайшов таку машину. Викинув з неї всі сидіння, крім водійського, і возив людей на поле. 

– Як, зовсім не було сидінь у бусі?

– Так, жодного сидіння, тільки підлога і ящики з мішками. Їхали в напівзігнутому стані чоловік 15. А що більше додавало екстриму, це те, що ми їздили якимись грунтовими дорогами, щоб не попадатися на очі поліції. Їдеш такий в «позі зю» і тут горбик, ти підлітаєш, падаєш на інших, б’єшся головами.  

Далі ми починали збирати полуницю. Ти береш собі грядку і пішла збирати. У перший же день я дуже засмутилася. Виходило збирати зовсім мало, врожай був дуже поганий. Збирали полуницю ми в лубянки — це такі кошики, в які вміщується до 3 кг полуниці. За одну лубянку ми отримували 3,3 злотих. Мій рекорд був 27 лубянок за день. Це зовсім мало. За день найспритніші збирали 40–45 лубянок. Це ті, хто тут вже не перший рік і має великий досвід. Для мене така робота була дуже важкою. Ні, я звичайно, збирала полуницю у батьків на городі, але ж то було в сотню разів простіше.

Також ми збирали малину по тому ж принципу.

Для себе зробила висновок: олівці та зошити продавати простіше :) Але я тут маю заробити грошей! 

– Який був розпорядок дня і що запам'яталося більше за все?

– Розпорядок такий. Підйом о 3:30 ранку, швидкий сніданок, о 4:20 виїзд на поле. Серед дня пару перерв хвилин по 20, щоб перекусити. Додому нас везли десь після 8 вечора. Тобто десь 15 годин на добу ми були на полі. І так 6 днів на тиждень. Це дуже важка праця. Було також морально погано, коли поляки, яким платили вдвічі більше, пробігались по наших рядках та збирали велику полуницю. Звичайно, при такому розкладі вони могли назбирати і 100 лубянок.

Коли був дощ, ми сиділи вдома, за це нам ніхто не платив грошей.

Також запам'ятався один випадок, коли на поле до нашого пана приїхав Володя. Саме той хлопчина, який робив запрошення більшій кількості працівників. І знаєш, він так поводив себе, як наче це він тут всім платить гроші та ми на нього працюємо. Ходив руки в боки, щось показував, розповідав панові, і так дивився на нас зверхньо. Коли ми запитали його чому з нас беруть за проживання та чому така платня мала, він почав щось нести безглузде і поїхав геть, поки його не заклювали всі. Хлопці навіть хотіли його відлупцювати.

Один день була гарна веселка, це дуже запам'яталося. Ми сиділи після дощу і дивилися на гарне небо. 

– Скільки часу ти працювала на полуниці?

– Я приїхала трохи запізно і не встигла пропрацювати у самий пік заробітку. Вже через три тижні я відчула, що заробити тут багато грошей не вийде. Я почала шукати нову роботу, знайшла купу вакансій в Інтернеті, але все було платним, суто польських вакансій знайти не змогла. Далі вирішили з однією жіночкою і її сином поїхати пошукати роботу в Познань. Нам повідомили, що там має бути вакансія на м’ясокомбінаті. Взяли квитки на потяг, приїхали у Познань вночі. Заночували прямо на залізничному вокзалі, таких, як ми, було багато. Поліцаї нікого не чіпали, аби тільки все було тихо і мирно.

Вранці з великою надією вирушили на м’ясокомбінат. Охоронець виписав нам три перепустки, зачекали дві години керівника, який сказав, що вакансій немає. Тут начебто все обірвалось. Я ледь не заплакала. Чоловік побачив це і сказав, що він може запитати у свого знайомого про роботу в Щецині, там також м’ясокомбінат.

ТАК! Там були вакансії, і вже наступного дня ми були в новому місці, де пройшли невеличку співбесіду і почали процес оформлення документів. Все було офіційно. Нас поселили в чудовий будинок із суперовими умовами проживання. Не всі готелі мають такий інтер’єр. Трохи застарі ліжка, але після полуничних умов це місце було просто казковим. За проживання нам не треба було платити. І, як бонус, ми мали дворазове харчування безкоштовно! Я не могла повірити своєму щастю! 

– В чому полягала твоя робота на цьому місці і яка була платня?

– Я повинна була пакувати сире м’ясо. Упаковки були від 10 до 25 кг. Фасували ребра, свинячі ніжки, вуха, хвости. Працювали по 12–15 годин на добу. Але це було в рази простіше, ніж на полуниці. Плата була 8,5 злотих на годину. Тобто за робочий день я в середньому отримувала близько 100 злотих. Ми працювали разом з поляками, які робили ту ж саму роботу, що і ми, але отримували рівно в 2 рази більше! Звичайно ж, заводу вигідно працювати з українцями.

Така робота на фасуванні закінчилася для мене через 2 місяці, і мене перевели на консерви. Тут було важче. Працювали по 12 годин, з яких сумарно година на перекуси та відпочинок. Було некомфортно, тому що ти знаходишся в температурному режимі +4...+6. У тебе завжди червоний ніс і весь день над головою гуде конвеєр, по якому йдуть баночки, в які ти дозуєш фарш. Іноді нас міняли місцями. Я приймала баночки та фасувала в коробки, а другі колеги наповнювали їх фаршем.

Так я допрацювала до листопада і взяла квитки додому.

– Які враження у тебе від цієї роботи, воно того варте?

Все пізнається у порівнянні. Тут я більше заробила грошей, тут кожний вік-енд ми десь подорожували і набирались якихось вражень. Кілька разів катались на Балтійське море поплавати та просто гуляли. А скільки ми шашликів смажили… А ще я навіть трохи зазирнула на шопінг :) 

– Який висновок можеш зробити, попрацювавши у Польщі?

– Добре де нас немає.

Щодо заробітку, можу сказати, що воно того варте, якщо ви не можете знайти себе в Україні. Але треба все зважити і вирішити.

За майже півроку роботи я заробила майже в 10 разів більше, ніж в Україні. Якщо не враховувати дорогу, проживання, харчування, трохи шопінгу, та витрати на візу і запрошення, то чистими на руки я отримала близько 1000 $, трохи побачила Польщі та отримала нові враження. Не так багато, як хотілося б, але я не жаліюся! 

– Які плани на майбутнє?

– Та які можуть бути плани, я зробила запрошення на рік і отримала вже нову візу в Польщу. На жаль, довелося заплатити гроші за запис на подачу документів, тому що корупція процвітає і досі. Вільних місць немає, але вони є у «рєшал». Сумно від цього.

Маю надію, що цього разу все буде набагато краще. 

 Олена, бажаємо тобі успіхів у заробітках та нових мандрівках!

 Дякую! Все буде добре :)

Якщо стаття сподобалася, розкажіть друзям :)
Facebook (0)
ВКонтакті

Зворотній зв`язок
Відгуки
Ми цінуємо Вашу увагу і час, проведений з нами на сайті IGotoWorld.com. Якщо у Вас є запитання, побажання, скарги або ж Ви бажаєте більше дізнатись про нас, оберіть пункт, що Вас цікавить, і пройдіть за посиланням. Ми обов’язково приділимо Вам увагу.
Форма зворотного зв’язку
Запит успішно відправлений.
Надіслати