Як поєднати гори і море: подорож на захід і південь України
Була у мене така традиція: щороку, як тільки теплішає, пакувати валізу і хоч на пару днів збігати від усіх в Крим. Бо нема мені життя без моря і гір. Який же смуток долав мене весь рік, варто було подумати про майбутню літню відпустку: поїду на південь України, залишуся без гір. Поїду на захід – не почую, як піниться моє море. «Та, власне, навіщо обирати?», раптом подумалося мені. Так почалася одна з найбільш яскравих, душевних і бюджетних подорожей у моєму житті. 12 селищ і міст за півтора тижні, приголомшливий колорит західних гірських сіл і божевільний вир тусовочних морських курортів. А як мене зустрів південь і захід України, і в чому їх плюси і мінуси, я зараз розповім.
Похід по львівських барах
Взагалі-то, ми збиралися в гори. Але щоб до них дістатися, спершу потрібно було доїхати поїздом до Львова. А потрапити в таке місто і промчати по ньому з дорожньою сумкою «в зубах» – це ж непростима дурість. Так що хостел за 100 грн – і цілий день Львів наш! Скажу чесно, я не любитель музеїв і екскурсій, від яких мені вічно хочеться спати. Тому замість культурно-просвітницької програми ми обрали похід по місцевих кафе-барах. Але що це за заклади! Таке відчуття, що столиця гумору не Одеса, а Львів – як не кафе, так перл! Затишна Шоколадна майстерня, патріотична Криївка, безбашений Дім легенд, пікантне Мазох-кафе... Але це – окрема історія.
Звичайно, у Львові за короткий час можна побачити не тільки оригінальні кафе. Ми писали про бюджетний варіант 3-денної подорожі по Львову, але якщо часу обмаль, то й півдня з головою вистачить, щоб побродити по центру старого міста. Він приємно радує своєю доглянутістю, квітучим виглядом і відмінним стилем.
Здивувала демократична мерія, в яку може зайти кожен. В ній знаходиться славнозвісна Ратуша (вхід 10 грн). Підйом на неї дуже крутий – «здохнути можна», як відгукнулася парочка туристів. Але Ратуша варто того. Саме з неї зроблено найвідоміші знімки Львова. Акуратні будиночки, немов пряникові. Можна потриматися за верхівку собору або поставити його на долоньку. Відмінна пам’ять про день, проведений у Львові!
Знайти і забронювати бюджетні хостели у Львові можна тут.
До карпатського трамваю
Покататися на гірському трамваї, що колесить вузькоколійкою, було далекою мрією. Він відправляється із селища Вигода, що в трьох годинах їзди автобусом від Львова (60 грн) і везе уздовж гірських річок. Як правило, туристи в самому селищі не зупиняються – просто їдуть зі Львова з екскурсією. Ціна – близько 300 грн, але з відвідуванням й інших визначних пам’яток.
Джерело фото: kumpel-tour.com
Про ціни
Якщо приїхати в саме селище і платити тільки за квиток на трамвай, то ціна – 60 грн (4 години). Так ми і вчинили. Скажу чесно, з житлом у Вигоді сумно. Тому краще шукати варіанти в районному центрі Долина. Він знаходиться під боком, доїхати до нього на таксі – 5 грн з людини. Так-так, місцеві жителі їздять на таксі – їхати до райцентру всього нічого. Якщо ви таки зупинилися у Вигоді, знайте, тут є гірська річка, з гарним пляжем.
Як працює трамвайчик
Трамвайчик влітку працює не тільки по вихідних, а й у будні. Він їздить або з 11:00 до 15:00 або з 15:00 до 19:00. Замовляють і на цілий день – наприклад, гуляють весілля. Вагони є криті та відкриті.
А тепер, увага: важливий момент. Тим, хто купує квитки через екскурсбюро, дістаються місця у відкритих вагонах. А тим, хто, як ми, бере їх на місці, пропонують тільки закриті. В такому випадку і сенсу в екскурсії немає – з таким же успіхом можна дивитися у вікно електрички. Нам пощастило виканючити місця у відкритому вагончику. А найбільш «коронні» місця – на «носі» трамвайчика. Там зазвичай сідають організатори, екскурсоводи. Але якщо познайомитися з кимось з екіпажу – а це дуже легко, вас можуть запросити перебратися вперед.
Якщо їдете з лівого боку у відкритому вагончику, будьте обережні – вас чекає «3D ефект», коли гілки дерев хльостають вас через вікно, намагаючись потрапити прямо в око.
Так виглядають кам’яні річки гір:
Дерев’яні містки Карпат – це щось. Тільки диву даєшся, як вони витримують трамвай, в якому їдуть майже 200 чоловік, та ще й зустрічаються автомобілі і вози з кіньми? Перила є не скрізь.
По дорозі багато зупинок. На одній з них можна буде перекусити, на іншій – набрати води з гірського джерела. А далі – шумливі пороги гірської річки і сувенірні лавки.
Ну і яка поїздка без музик? Вони пройдуться по всіх вагонах і зіграють все, що ви побажаєте. А в середині подорожі поїзд захопить «вуйко» з рушницею напереваги. Не бійтеся, він такий милий!
Коли сидиш «на носі» трамвайчика, видно, як під його вагою підстрибує колія. Багато шпал прогнили. Мабуть, вузькоколійка вже давно без ремонту. Добре, що швидкість зовсім невелика – кілометрів сім на годину.
Місцева алея кохання – гілки дерев химерним чином поєднуються, утворюючи романтичний зелений тунель.
До тіней забутих предків: Верховина
Зупинитися на кілька днів ми вирішили у Верховині (житло можна підібрати тут). Це те місце, яке настільки сподобалося Сергію Параджанову, що він тут прожив півтора року, знімаючи «Тіні забутих предків». Не дивно, що режисерові сподобалися ці краї – тут і справді захоплює дух. Навіть дорога до Верховини живописна. Якщо чесно, пейзажі з вікна маршрутки красивіші, ніж ті, що відкривалися з карпатського трамвайчика.
Музей «Тіні забутих предків». Це той самий будинок, в якому колись жив відомий режисер. Екскурсія – 15 грн, але за домовленістю. Якщо ви забрели навмання, можна і так побродити по двору, подивитися кімнати через вікна. Ще в селі є Музей гуцульського побуту та музичних інструментів Романа Кумлика, куди можна потрапити за 20 грн. Музиканта-віртуоза вже немає в живих, всім відає його дочка. Екскурсія теж за домовленістю.
Де зупинитися у Верховині
Будиночок на дереві – це оригінальний оглядовий майданчик. Піднятися до нього не складно. Головне, знайти правильну дорогу: покажчик ви побачите відразу за церквою. Ще одне відмінне місце для огляду – біля вишки. Дорога до неї починається від АЗС. Вона коротка, але різко йде вгору.
Зупинитися в цій красі ми змогли за 70 грн з людини на добу. Оселилися в чудовому дерев’яному котеджі із зеленим двориком і милою гойдалкою. Людей більше не було, так що, по суті, зняли котедж на двох. Саме містечко невелике. Біля автостанції є ринок, де можна купити білих грибів, чорниці і пошукати сувеніри. Нормальний супермаркет всього один, через міст від автостанції.
Ви ж можете обрати житло у Верховині на свій смак і гаманець.
Куди піти в гори
З Верховини можна відправитися на Говерлу – 20 хвилин автобусом до турбази «Заросляк», звідки і починають сходження. Їхати потрібно або з екскурсією, або своїм транспортом, бо від траси до самої бази – 9 км.
Але ми обрали іншу гору, не таку розпіарену і багатолюдну, з поетичною назвою «Біла кобила». Дорога до неї починається від лікарні. Піднімаєтеся вгору до каплички, повертаєте праворуч і далі йдете польовою доріжкою. При бажанні, можна дійти і за 2 години, але краще не поспішати, насолоджуючись краєвидами.
Рідкісні хатки залиті сонцем на гірських вершинах. Біля них цвітуть поля духмяних гірських квітів і відпочиває акуратно укладене в снопи, сіно. Цей світ здається далеким від цивілізації. Так воно і є. Місцеві кажуть, що в місто виїжджають раз на місяць, за покупками. Діти навчаються у школах-інтернатах, приїжджаючи додому тільки по вихідних.
У господарствах є корови, так що майже всі продукти роблять самі. На свята ходять в ліс, пограти на сопілці – бачили це на власні очі.
Можете постукати в будь-яку хату і запитати, чи продається молоко. Так можна купити сир, мед, сметану, чорницю. А нас на додачу пригостили свіжовипеченим хлібом і сметаною з афінами – так тут називають чорницю.
Та ви й самі назбираєте в лісі цілу купу, так що беріть із собою тару. А ще вздовж дороги червоніє суниця. І не забудьте пошукати ароматні білі гриби.
По дорозі зустрінеться джерело з водою, яку місцеві вважають дуже корисною. А далі – суворий, містичний ліс. Здається, ось-ось з’явиться лісовик...
Вид з вершини гори (висота близько 1500 метрів) фантастичний. Соковиті, залиті сонцем полонини поріднилися із синявою далеких гір. В жодному разі не піднімайтеся на вершину через стежку, що веде в ліс. Доведеться йти через підступні, порослі мохом камені: можна просто переламати ноги.
Порада: беріть із собою достатню кількість води. Надіньте зручне взуття. І пам’ятайте – в сонячний день у горах згораєш моментально. Потрібна кепка і легкий просторий одяг, який врятує від сонця, але не буде парким.
Прогулянка на конях
У Верховині можна покататися на конях – 100 грн/год. Але поводирі наполягають, щоб туристи каталися мінімум півтори. Так що обговорюйте цей момент відразу, щоб потім не було конфліктів. І ще такий момент: нас чесно попередили, що коні – не їздові, а робочі. І можуть показати свій характер: були туристи, яким довелося звертатися до лікарів.
Підвісний міст через річку – це своєрідний атракціон на рівновагу. Кілька років тому стався такий потоп, що міст через річку змило. Влада не стала його відновлювати і тоді його зробили самі мешканці.
Криворівня: загублений світ
Село знаходиться в 15 хвилинах їзди від Верховини. Тут любила відпочивати українська інтелігенція, а Іван Франко жив у Криворівні кожне літо. І я їх розумію. Це якийсь загублений світ, в якому відчуваєш себе Алісою в країні чудес. Ти наче в зеленому гірському кільці, посеред якого тече чиста гірська річка Черемош.
Джакузі, напевно, придумали, побувавши в Криворівні, на Чорному Черемоші. Вода, стикаючись з камінням, піниться і вирує. Вона дуже тепла – за день гірська річка прогрівається і ввечері стає, як молоко. Якщо залазити у вируючу воду, міцніше тримайтеся за камені: знесе – мало не здасться. Єдиний недолік – оводи, які жалять дуже боляче.
До речі, можна зайнятися рафтингом – ціна 300 грн/год. У нас на сайті є більш тривалі рафтингові тури. Кому цікаво, обирайте тут.
Про Довбушанку і казкові пейзажі
В Криворівні ми вирушили на гору, яку місцеві називають Довбушанка. Інша назва – Синиця. До неї ведуть дві дороги, одна з них – з Криворівні. Ми йшли від зупинки під назвою Сосни, через міст. Далі – облаштоване джерело і потім весь час вгору по ґрунтовій дорозі. Якщо її так можна назвати – часто вона перетворювалася в болото через струмок, що тече поруч.
Хат по дорозі всього зустрілося три, і майже всі занедбані. В одній з них нас зустріли собаки – вони були голодні, але віддано охороняли будинок. У третій живе бабуся, якій вже пішов дев’ятий десяток. Вона зовсім одна, вже 10 років не була в селищі – до нього йти годину. Електрики немає, воду їй заносять. Пиріжкам, якими ми її пригостили, зраділа, як дитина. Так що йдете в гори – прихопіть із собою щось смачненьке. Може статися, що захочеться когось пригостити.
Найчарівніше місце за всю подорож. Дивна вершина, укрита запашними квітами, над якою повільно парять кучеряві хмари. Картинка не передасть всієї чарівності. Тут хочеться влаштуватися з наметом. Це цілком реально – джерело з гірською водою зовсім поруч.
На вершині стоїть закинута гуцульська хата-граджа, поросла всередині травою. Кажуть, їй 150 років.
Якби пройшли ще трохи далі, дійшли б до так званих Довбушевих комор, які вважаються сакральним місцем. Це дві скелі, що утворюють глибоку ущелину.
Для себе я зробила висновок: варто поспішати насолодитися цим неспішним світом. Старина на Гуцульщині зникає... Громіздкі будинки, які зводяться зараз, зовсім не вписуються в красу гір. Гуцульські весілля відходять у минуле – гуляють їх тепер як усі, день-два в кафе. У національний одяг гуцули одягаються хіба що на великі свята. Або щоб заробити на туристах. Самі мешканці зізнаються, що страви, які в ресторанах видають за гуцульські, зовсім не є такими. Скуштувати справжні можна хіба що вдома у господинь, і то не у всіх. Традиції йдуть, стаючи історією...
За сувенірами – в Косів
Косів славиться своїм сувенірним ринком. Місто знаходиться за 1,5 години їзди від Верховини. До речі, ця ж дорога веде ще до однієї місцевої пам’ятки – Писаного каменя.
Відразу уточню – надумаєте їхати, знайте: дороги як такої немає. Таких вибоїн я не бачила в житті. А в маршрутці – убитій «газельці» – навіть не працював спідометр. У самому місті на нас чекало розчарування – великий сувенірний ринок працює тільки по суботах. Але, в принципі, тут вистачає сувенірних крамничок з усякою всячиною. Вироби з дерева, кераміка, теплий гуцульський одяг... А в місцевих кафе готують страви на печі, причому зовсім недорого.
До речі, Косівський ринок входить до числа найбільш колоритних ринків України.
Івано-Франківськ
Шлях лежав на південь через Івано-Франківськ. Був час трохи подивитися місто. Вокзал знаходиться в 15 хвилинах ходьби від міської Ратуші. Горезвісний фонтан-яйце перед нею не вразив зовсім – просто обійняти і плакати.
Але самі вулиці дуже доглянуті і квітучі. Центр міста – просто лялечка! Варто зайти в місцеву піцерію і спробувати піцу з білими грибами – такого більше ніде не знайдеш. Як і бойківського пива або десерту з чорницею чи морквою.
Якщо захочете затриматися в місті довше, номер в Івано-Франківську можна забронювати тут.
А я на морі: Залізний Порт
Ну ось, воно, ліниво хлюпоче на сонечку. Кличе купатися. В Залізний Порт я потрапила вперше в житті. По приїзді жахнулася – змучена рослинність, якісь обшарпані радянські споруди по дорозі... Наскільки ж гарнішою була соковита зелень, акуратні каплички і будиночки на Західній Україні! Шок посилився при поселенні. Мама рідна! Поверніть мене в мій затишний карпатський котеджик з гойдалкою! За ті ж гроші в Залізному Порту я отримала зручності на вулиці, відсутність гарячої води, кімнату розміром з кулачок – поставив сумку і розвернутися ніде. І «акваріум» – прозорі двері, через які видно все, хоч стриптиз танцюй!
Як би там не було, ви можете підібрати житло в Залізному Порту на свій смак.
Від шоку відійшла тільки на набережній. Це центр всього життя. Таке відчуття, що Судак, Алушту і Коктебель змішали в одному флаконі. Шашлики, чебуреки, креветки, кукурудза, різне пиво, атракціони... загалом, все як на морському курорті. І ціни відповідні. Навіть в магазинах вони боляче кусаються, як оводи, а супермаркетів в цьому селі немає.
Зате в Залізному Порту цілий парк розваг. Є свій міні-аквапарк і острів на воді, куди катають на «банані». Увечері набережна перетворюється у величезне тусовочне містечко з пінними паті, гучною музикою і галасливими туристами.
Чорноморський заповідник
Людей стільки, що на пляжі яблуку ніде впасти. Але узбережжя шикарне. Його перевага в тому, що якщо вам не лінь витратити півгодини на дорогу, то в один бік дійдете до Чорноморського заповідника, в інший – до диких пляжів, де стоять поодинокі намети, а над берегом жовтіють соняшники. З цієї мальовничої картини дещо вибиваються тільки дерев’яні туалети, що стрункими рядами піднімаються уздовж узбережжя.
Вхід до заповідника з боку Залізного Порту заборонено, але, якщо чесно, я на це закрила очі. І чудово провела час у компанії чайок і качок. А в декількох десятках метрів від моря знаходиться лиман з безліччю птахів.
Такі мушлі, як в заповіднику, я бачила тільки на прилавках. Їх безліч і вони величезні!
Мені пощастило – два дні поспіль море штормило.
Збулася мрія ідіота. Цілий день я йшла по морському узбережжю, із Залізного Порту в бік Більшовика. Це селище, до якого можна дійти за 2-3 години. Узбережжя дивовижне: море, яке розкочується по степових просторах. Відчуваєш себе як у казці «Їжачок і море»: «І накотилася хвиля. "Пффф-ф!.. – вона вдарила в берег. – Шшшш"... – зашурхотіла по камінчиках, відступаючи».
Просто марсіанські пейзажі: лиман в районі Більшовика. Дивишся на ці фантастичні барви і чуєш, як у кількох десятках метрів про щось перешіптуються хвилі.
Пташиний острів: Джарилгач
Із Залізного Порту возять екскурсії на Гейзер (90 грн), в Асканію-Нова (200 грн) і на Джарилгач. Я обрала безлюдний острів. Дешевше всього на нього потрапити, якщо ви живете в Скадовську. Але дістатися із Залізного Порту, Більшовика, Лазурного туди нереально – маршруток немає. Можна спробувати скористатися бла-бла-каром (сервіс для пошуку попутників і попутних машин), але мені не пощастило – не було потрібної за часом машини.
Поїздка на острів
Користуючись тим, що варіантів дістатися до Скадовська немає, екскурсбюро задирає ціни. Так, зі Скадовська теплохід відвезе вас на острів, де ви пробудете цілий день, за 125 грн. Але із Залізного Порту така екскурсія коштує 250 грн. Ще є варіант подорожі яхтою: півдня – 200 грн.
На острові є два облаштованих пляжі. До одного з них – на «Маяку» (він створений за проектом автора Ейфелевої вежі), причалює теплохід. Місце цікаве тим, що ділянка суші вузька, і з одного боку хлюпоче море, з іншого – затока.
Але яхти припливають до іншого пляжу. Звідти відкритого моря ви не побачите: ширина острова в цьому місці близько 5 км. Сам острів і правда незаселений і величезний – 42 км в довжину. Кажуть, тут живе тільки монах-відлюдник, що облаштував келію в покинутій радянській будівлі.
Якщо пливете яхтою, готуйтеся: причалу як такого немає, доводиться кілька метрів йти огидними водоростями.
Тут водяться медузи просто неймовірних розмірів! І не тільки біля острова – вони облюбували все узбережжя Скадовська.
Так виглядає облаштований пляж на острові. Є і попити, і випити, й попоїсти. Фірмова страва – печінка скатів, по 25 грн за порцію. Чомусь рекомендують чоловікам.
Приїхати на безлюдний острів і опинитися на людному пляжі якось абсурдно. Варто пройтися вздовж берега всього півгодини, і ти вже в царстві птахів. На острові безліч мініатюрних острівців, уподобаних чайками. Обережно, ці клаптики суші дуже підступні. Варто було трохи подрімати на одному з них, як я опинилася у воді, речі затопило, а тапочки віднесло на сусідній міні-острівець.
Якщо чесно, то часу на те, щоб як слід помилуватися островом, катастрофічно не вистачило. Раджу їхати не яхтою, а теплоходом на цілий день. А ще краще оселитися дикуном на пару днів.
Три дні на морі пролетіли миттєво. Час повертатися. Хочу сказати пару слів про дорогу. З Херсона до Залізного Порту я їхала за 80 грн. Назад – вже 65. Система розвезення по Залізному Порту дуже цікава – такого ще ніде не зустрічала. Майже на кожному розі стоять каси попереднього запису. В них ви купуєте квиток на автобус до Херсона. І транспорт забере вас прямо у цієї каси – не потрібно тягнутися з речами на автостанцію. Дуже зручно.
Херсон
І за кілька годин до поїзда в місті можна багато чого встигнути подивитися. Набережна, де височіє знаменитий Фрегат, розчарувала – вона зовсім крихітна. Головна історична вулиця – Суворова – здивувала своїми цінами. Вони в рази нижчі, ніж в Залізному Порту. Продається дуже смачне морозиво і неймовірні тістечка.
Посміхнулося дивне сусідство: на головній вулиці виставляють картини і тут же з рук продають помідори і баклажани. У ветхих двоповерхових будиночках відчувається дух портового міста: Херсон чимось нагадав Одесу. Ви можете зайти в парк Слави та навідатися в парк Комсомольський, подивитися на залишки Херсонської фортеці. Все знаходиться поруч, така прогулянка займе максимум 2 години.
Південь або захід: де більше плюсів
Що сказати, на тлі Західної України південь виглядає біднувато. Він не такий доглянутий, звідусіль віє «совком». Причому ціни набагато вищі: це стосується і харчування, і проживання, і проїзду. Але зате і транспорт набагато комфортніший, ніж той, що зустрічався на Західній. Та й дороги, мабуть, все ж кращі.
І ще: вразило, що жителі Карпат спокійнісінько користуються інфраструктурою, яку в іншій частині України давно закрили б як аварійну. До техніки безпеки у них свій, особливий підхід. Великі міста Західної України теж мені виявилися цікавішими. Правда, цього разу я не заглядала до столиці Південної Пальміри, Одеси, яка, звичайно ж, не поступається Львову. Але, в цілому, єдина перевага відпочинку на південному узбережжі – це море. І воно варте того, щоб повертатися до нього знову і знову.
